У нас дуже велика родина. Наша бабуся, Галина Іванівна, і дідусь Василь Петрович одружилися вдруге. Дітей бабусі від першого шлюбу звуть Таня та Олексій. А дітей дідуся – Марішка та Олена. Є ще й спільні діти. Це Оксана та Таня. Звичайно, у нас у всіх вже є свої сім’ї та діти.Наші батьки живуть у селі, недалеко від міста. Так що кожні вихідні ми всі проводимо у них. Так як будинок був великий, ми всі почувалися дуже комфортно, і часто залишалися на ніч. Уявіть, який шум і гам стоїть у будинку, молодші онуки такі шибеники. Дідусь із ними був дуже суворий,
ганяв їх і змушував працювати, допомагати йому на городі. Батьки завжди скаржилися, що в них дуже маленька пенсія, і запитували, як наші справи. Всі були по-різному: одні платили за іпотеку, інші оплачували кредити. Загалом – витрат було багато, ледве встигали. Коли всі разом сіли обідати, дід заявив: “Дорогі мої діти, ми вас дуже любимо, але ви зрозумієте нас. Ми з бабусею не можемо завжди пригощати всіх вас, грошей отримуємо мало, тож, рідні, якщо залишаєте всіх своїх дітей на літо, залишайте і гроші, будь ласка. У нас, звісно, є свій город.
Але не будуть діти їсти щодня одне й теж, адже треба буде купувати й інші продукти, щоб вони харчувалися повноцінно? Усі сиділи мовчки і дивилися одне на одного. Ніхто нічого так і не сказав. Пообідавши всі, забрали своїх дітей, попрощалися з батьками та поїхали додому. Сказали, що відвідуватимуть їх рідко, а продукти принесуть із собою. Залишатися на ніч не будуть.Сидять бабуся з дідом і думають: а чи правильно вони вчинили? А що було робити: натяків вони не розуміли, довелося все сказати в обличчя; неприємно, але це треба було зробити.