Ось перефразований текст:
“— Я думала, що її вже немає, — розповідає сімдесятилітня Ніна Олексіївна про свого єдиного сина, — скільки я дзвонила, скільки просила приїхати — все марно! Я хворіла, два роки не могла встати з ліжка, а зараз ледве пересуваюся — тільки до кухні та вбиральні. Її син Сергій, тридцяти п’яти років, у дитинстві був улюбленцем батьків. Їм було не шкода нічого для нього, і коли батько його трохи карав, він завжди біг до матері. Ніна Олексіївна зазвичай переконувала чоловіка не карати сина, адже той ще малий. Але час минув, і цей “малюк” став дорослим, зберігши свої дитячі капризи. Замість батьків, Сергій знайшов слухняну дружину, яка виконувала всі його примхи, навіть працюючи на двох роботах. Він переїхав до неї, оскільки вона мала квартиру, хоч і стару.
Спочатку Сергій працював колектором, але незабаром звільнився та три роки жив за рахунок дружини. Забув про батьків, не приїжджав і не дзвонив. Коли Ніна Олексіївна дзвонила, щоб повідомити про хворобу батька, він не приїхав, пославшись на хворобу. Батька не стало, і Сергій навіть не допоміг матері з організацією прощання, знову сказавши, що хворіє. Лише раз приїхав за грошима на машину, отримавши останні заощадження матері, залишивши їй лише невелику суму на випадок потреби. Хоча Ніна Олексіївна знала, що потребує допомоги, вона зрештою зрозуміла, що від сина нічого не дочекається.
П’ять років тому вона дізналася, що дочка сусідів, Оксана, працює соцпрацівником, і вирішила звернутися до неї за допомогою. Оксана, знаючи про ставлення Сергія до матері, почала безкоштовно допомагати їй: приносила продукти, готувала їжу, навіть відводила сусідку на прогулянку, коли та хворіла. Ніна Олексіївна вирішила оформити заповіт на квартиру на користь Оксани, хоча дівчина не хотіла приймати це. Коли Сергій дізнався про заповіт, зателефонував матері вперше за чотири роки та почав висловлювати претензії. Ніна Олексіївна спокійно відповіла: «Синку, що заслужив, те й отримав…»”