Толя марив мрією про ві йськову службу з дитинства. Любив дивитись бойовики, читав книги про ві йну. Тренувався, зміцнював тіло. Ходив у тир, вчився стріляти. Навіть із парашутом кілька разів стрибав. Коротше, готувався до термінової служби. Про щось більше не замислювався. “Ось прослужу солдатом, відчую, що таке бути вій ськовим, тоді визначусь”, думав він. Закінчивши школу, пішов на завод, він не вступав до ВНЗ, хоча в атестаті “трійок” не було. – Не визначився з професією, – пояснив він батькам та друзям, – попрацюю, відслужу в армії, а там видно буде. Чекаючи на повістку влаштувався працювати на завод. Працювати на заводі йому подобалось.
Рік пройшов швидко, і ось Толі принесли повістку з вій ськкомату. Із батьками попрощався вдома, не любив проводи. На пероні вокзалу, чекаючи на посадку у вагони, Толя стояв один. Раптом він помітив дівчину, з букетиком конвалій вона повільно йшла вздовж потягу. “Ух яка красуня! Пощастило тому хлопцю, кого вона проводжати прийшла!”, подумав Толя, дивлячись на дівчину. А вона підійшла до нього. – Вам! – Сказала вона простягнувши квіти Толі. – Мені?! – здивувався Толя. Звісно. Ви ж мене захищатимете! – Дякую! – зніяковів хлопець. Вони проговорили до оголошення посадки. На прощання Толя з Аллою обмінялися телефонами. Вони переписувалися щодня, довго розмовляли у години відпочинку солдата.
Алла приїхала до нього на церемонію складання присяги, чим принесла приємний сюрприз не тільки Толі, але і його батькам. Вони ж були впевнені, що їхній син не має дівчини. Не обзавівся до служби. Виявляється, є. Алла їм дуже сподобалася. Демобілізувавшись, Толя насамперед запропонував руку та серце Аллі. Та прийняла пропозицію. Після весілля почали жити із його батьками. Армійська служба не спокусила хлопця, а ось завод манив його. Толя вступив у політех, на вечірнє відділення та працює на заводі. Адже йому треба утримувати сім’ю, де очікується поповнення…
