Коли Павло віз свою дружину в пологовий будинок, він не знав, який його чекає сюрприз. Сьогодні вранці Поліні стало погано. Живіт тягне, спина болить. Чоловік довго не роздумував і викликав швидку допомогу. Лікар наказав швидко збиратися, бо у дружини скоро почнеться. Зараз стоїть Павло під вікнами пологового будинку, і чекає, коли подзвонить йому дружина. Вже чотири години ходить взад, вперед. Або телефон сів, чому мовчить? Лише о шостій годині вечора, нарешті, подзвонила. Полінка замученим голосом сказала, що він двічі тато. Павло не зрозумів, про що говорить дружина. Запитав ще раз. Нарешті, почув зрозумілу відповідь. — У нас двійня, хлопчик і дівчинка. Дівчинка така маленька, два кілограми, хлопчик — три триста. Чоловік не знав, що робити з двома? І ляпнув: чи не може Полінка залишити дівчинку, візьмемо хлопчика. Дружина вимкнула телефон. Додому Павло дістався пізно ввечері. Він відразу пішов до своєї мами. Знав, що вона знайде відповідь, як йому вчинити.
Для чого двоє дітей? Чоловік не згоден. Як з ними впоратися? Чому дружина спокійно говорила про двох дітей? Невже візьме обох додому? Поліна повинна його слухатися, а вона трубку кинула. Завтра поговорить з нею серйозно. А сьогодні порадиться з мамою, вислухає її. Коли прийшов до батьків, в гостях сиділа давня мамина знайома. Павло пам’ятав її і хлопців двійнят, які боролися з Павлом, при цьому — захищаючи один одного. Дорослі вже, як і він. Коли сіли за стіл, привітали новоспеченого тата. Він повідомив, що двійнята, після чого мама почала цілувати його, кажучи, яка це радість. Знайома, тітка Надія, витирала очі, з яких капали сльози. Коли поздоровлення закінчилися, всі заспокоїлися. Павло повернувся до тітки Надії. — Як ваші хлопці? Мабуть, одружені обидва? Мама напружилася, а тітка залилася сльозами. Виявляється, немає їх на світі. Десять років тому потонули в річці. Один тонув, другий рятував. Разом пішли на дно. З тих пір розлучилися з чоловіком. Несила більше звинувачувати один одного в їх загибелі. Все одно не повернеш. Але жити далі разом не змогли. Зараз у неї багато вільного часу, з роботи прийде, а вдома робити нічого.
Ось і прийшла провідати подругу. Раніше нянькою підробляла, але ті дітки виросли. Павло пішов додому, так і не сказавши, чому приходив. На другий день під вікном пологового будинку просив вибачення у своєї Полінки. Дурницю ляпнув вчора. Звичайно, обидва наші, і він їх вже любить. Через день з пологового будинку зустрічали великою родиною. Запросив Павло і тітку Надію. Просив, щоб допомагала Полінці ростити дітей. Він на роботі затримується довго, а допомога їй потрібна. Тітка Надія погодилася, аж повеселішала відразу. Через п’ятнадцять років в день народження Роми і Наташі, Павло Петрович дивився на своїх діточок і пишався ними. Які ж вони у нього розумні. Тітка Надія ставила на стіл страви, їй допомагала Наташа. Мама затримується в перукарні: прийде красивою. Тітка Надія залишилася жити в їхньому будинку. Вона їх перша помічниця!