— Ти добре подумала, Іро? У вас же діти, перехідний вік, — намагалася напоумити Іру мати. — Мамо, у них практично завжди перехідний вік. Мені що, чекати, поки вони не одружаться і не вийдуть заміж? — відмахнулась дочка. — Ну, і як ти їм поясниш? — Запитала Галина Вікторівна. — А вони все знають. Нині вже нічого не приховати. Якщо хочеш знати, я від них і дізналася. Інтернет! Їхній тато щасливий з новонародженим сином. Для нас він у відрядженні, а для них — там, — несподівано сказала Ірина. — Що? Просто в Інтернеті? — Здивувалася мама. — Звісно, це не він сам. Це його нова «дружина» все виклала, — пояснила жінка. — Тож не відмовляй мене, мамо. Плакати не буду. — Ну тоді, звісно, доню. Я нічого не знала. От негідник. А виглядав порядним. Був! — махнула рукою Галина Вікторівна. — Саме так, був, — зітхнула Ірина. — А ти вже сказала йому? — Поцікавилася мама. — Звісно, сказала. І речі його вже збираємо. Як приїде — валіза до рук і прощай.
З чим прийшов, з тим і піде, — тихо сказала Іра. — Ну й вірно. Їхню розмову перервав дзвінок у двері. — Це свекруха прийшла, — сказала Іра, дивлячись у вічко. — Зараз розпочнеться. Бувай, мам, потім подзвоню. — Здрастуйте, Маріє Романівно. Проходьте, — посміхнулася Іра, відчинивши двері. — Що ти задумала? — Прямо з порога почала свекруха. — Розлучення! А Олексія ти чому не спитала? Він не хоче розлучатися. — Забула вас привітати, Маріє Романівно. З онуком вас, з поповненням у вашій родині, — посміхнулася невістка. — Чому ти проігнорувала моє запитання? — повторила свекруха. — Так і ви новину про онука повз вуха пропустили, — уїдливо сказала Ірина. — Ми зараз про розлучення говоримо, а не про онука. Не можна ж позбавляти батька дітей. — А ніхто й не позбавляє. Він батько моїх дітей. А тепер і не лише моїх. — Негідниця ти, Ірочко. Завжди такою була.
— Ну, я негідниця, а син ваш хто? — Багато ти розумієш. Йому так зручніше. Тут сім’я, ви, а там він у відрядженнях часто. Не в готелі ж йому щоразу ночувати і їсти де завгодно, — виправдовувала свекруха. — А, справді! Добре влаштувався. Тут живе у квартирі дружини, а там у коханки. Ви самі себе чуєте? Що за нісенітницю ви несете? Тепер сім’я в нього буде там, а тут мати. Речі сина одразу заберете? — Ірина підштовхнула валізи, які вже чекали на Олексія в коридорі. — Подумай, Іро. Не можна так одразу. Він не хоче з тобою розлучатися. Як діти? Подумай про дітей. — Ми з дітьми вже подумали. Вони все знають. — Як можна з дітьми про це думати? — Це йому треба було думати. А тепер пізно. Мені ніколи, а вам — час. Провівши свекруху, Іра продовжила збирати валізу.
З дітьми вирішили зібрати все, що належить батькові. Саме позбутися мотлоху, який заповнив лоджію. Старі вудки, які лежать без діла років десять. Лижі, які він так хотів, але жодного разу не їздили в гори. Капелюх сомбреро. Старе радіо, яке він привіз від матері. Дві пари чобіт. Великі цебра, рюкзак. Санки з його дитинства свекруха віддала для онуків. Все це лежало тягарем багато років. «Викинути не можна — знадобиться», — завжди говорив Олексій. Не можна так не можна, забере з собою, подумала Ірина. Діти повернулися зі школи. Добре, що вона ще тиждень у відпустці. Встигне зібрати речі та подати на розлучення. — Мамо, давай на лоджії ремонт зробимо. Я бачив в інтернеті, — сказав п’ятнадцятирічний Олег. — Ось завтра позбудемося речей, і зробимо. Тато завтра приїжджає, — відповіла Іра, потім подумала та додала, — і їде. — А можна я сам. Знаєш, як буде гарно.
— Подумаю. — Ура, Юля, нам мама дозволила. Діти стурбовані іншими справами. Звичайно, сумно від розлучення батьків, але що вдієш. А може, й не так уже й сумно. Якщо подумати, батько ними взагалі не займався. Так просто ім’я, і все. А діти вже не маленькі, 15 та 13 років, бачать і розуміють все. Увечері повернувся Олексій. — А чого ти так рано? У тебе відрядження до завтра, — здивувалася Ірина, відчинивши двері. — Нам треба поговорити. Без дітей, — сказав Олексій, важко опускаючись на стілець. — Ну, поговоримо. Тільки це нічого не змінить. — Ти вже все знаєш. — Так, я знаю. Дякую інтернету. Всі вже знають. Знову ж, інтернет — класна річ. — А ти навіть не переживаєш? — А що переживати? Все кінчено. А ти думав, я буду ридати? — Ні, почекай. Ну, зрозумій мене! Як мені бути? — Не треба чекати. Речі зібрані. Валіза в коридорі, решту зараз винесемо. Як бути?
Це вже твоя турбота. А що буде далі, я можу припустити. Хочеш послухати? — Що? — Хочеш почути свій гороскоп найближчим часом? Чи краще ворожіння? — Ти знову… — Слухай! Ти зараз з речами їдеш до мами чи до своєї… Я подаю на розлучення. Ти виплачуєш аліменти. Усі щасливі. Особливо твоя коханка. — Стривай, не можна так одразу. Які аліменти? — На двох дітей. Олег та Юля. Забув про них? — Але в мене маленька дитина. Йому багато чого потрібно. Почекай, ось підросте, тоді і платитиму. А в тебе хороша зарплата. Впораєшся. — Три, п’ять, скільки років чекати? Щоби діти виросли? Ай, молодець. Ось як добре продумав. І твоя мама каже, що тобі зручно. Тут родина, там відрядження. Добре влаштувався. Тепер там сім’я, а тут аліменти. Ключі на стіл, речі забирай і до мами. А я впораюся. Можеш не переживати. — А куди я з лижами влітку? — Ну це твої проблеми. Готуй сани влітку, а візьмеш узимку. На лижах і в капелюсі взагалі красень будеш, — сказала Іра, подаючи сомбреро.
Вона навіть уявила це. Від уявних картинок їй стало весело. — Ось завжди ти знайдеш, що сказати. Ще й смієшся. Не дарма тебе мама негідницею називає. А приймач мені навіщо? Відра, чоботи, плащ-намет. Це ж мотлох. — Це твій мотлох. Нам чужого не треба. А якщо тобі не потрібно — сміття поряд. — Ну ти й… — Все, тобі час. — А вечеря? Я з відрядження повернувся. — Все у мами. І вечеря, і ночівля. Прощавай. Мамі привіт і мої привітання. Ключі! — Іра простягла руку. Олексій повільно дістав ключі та поклав їх на тумбу. Також повільно став виставляти все на сходовий майданчик. Прощай, зручне життя, привіт, аліменти. За годину зателефонувала свекруха. Значить, доїхав. — Іра. Що ти робиш? — крикнула вона у слухавку. — А що таке? — Здивувалася Ірина. — Навіщо мені цей мотлох? — раптом сказала Марія Романівна. — Це ви про сина? — Єхидно помітила Ірина. — От негідниця. Про все, що він привіз. Навіщо це мені все. — Ну, це він вирішив привезти все до вас. Він мав вибір. Або на смітник, або до вас. Використовуйте. Іра натиснула кнопку завершення виклику та заблокувала телефон свекрухи. Вона навіть не очікувала, що розлучення може бути таким веселим. І не думала, що так можна жартувати. Ну, не плакати ж. Адже у неї є її діти.