Після народження маленької Соні, нашої третьої радості, життя наповнилося новим хвилюванням і суєтою. Усі розуміли, що моє швидке повернення на роботу було не просто бажанням, а потребою. Фінанси були впритул, і кожен додатковий дохід міг стати рятівним колом для нашої родини. Але, щоб повернутися на роботу, мені була потрібна допомога з немовлям. Я нерішуче порушила це питання з мамою, сподіваючись, що вона з радістю запропонує свою допомогу. “Мам, може, ти зможеш посидіти з Сонею, коли я повернуся на роботу?” – Обережно почала я.
Вона зітхнула і подивилася на мене зі стомленим виглядом. “Дочко, я виховала своїх дітей. Тепер мені час відпочити,” – її відповідь була твердою і остаточною. Я почувала себе в безвиході. Адже хто, якщо не мати, може краще допомогти в такій ситуації? Але я розуміла її — у неї було своє життя, і вона заслуговувала на відпочинок. “Я розумію, мам. Просто я не знаю, що мені тепер робити”, – сказала я, відчуваючи в голосі розпач. “Чому б вам із Мишком не пошукати няню?” – Запропонувала вона. – “Можу допомогти з вибором, якщо хочеш.”
Її пропозиція допомоги в іншій формі була несподіваною, але вона принесла надію. “Ми обговоримо це з Мишком. Дякую, мамо,” – посміхнулася я. Того вечора Мишко і я сіли за стіл, щоб обговорити наші можливості. Ми знали, що впораємося. Ми завжди справлялися. Уся ця ситуація нагадала мені, що в житті важливо поважати межі та бажання інших, навіть близьких людей. І що підтримка може приходити у різних формах — іноді просто у вигляді гарної поради.
