Алла Вікторівна задумливо ходила по великому магазину. Перед собою вона котила візок майже повністю заповнений продуктами. Погляд Алли Вікторівни зупинився на полиці із зефіром, і раптом її втомлене обличчя осяяла посмішка. Згадався Степан, сусід по дачі, який, коли вона приїжджала на дачу, завжди пригощав її зефіром у шоколаді.Чому він вирішив, що Алла любить зефір незрозуміло, але факт залишався фактом і при кожному їх спільному чаюванні на столі обов’язково був присутній зефір у шоколаді. До речі, Алла цей десерт не дуже й любила. Вважала за краще щось менш солодке, але заради поваги все ж таки завжди з’їдала хоча б половинку зефірки. Їй було зрозуміло, що Степан старається заради неї і привозить солодощі з міста, тому що в маленькому сільському магазинчику такий зефір не користувався попитом і був там дуже рідкісним гостем. Згадавши все це, Алла важко зітхнула. Раптом дуже захотілося на дачу. Покопатися на городі, сходити по ягоди та гриби, та й просто відпочити від усієї цієї міської суєти, але найближчим часом відпочинок їй явно не світив. Домашні справи для неї ніхто не скасовував. Алла знову зітхнула і рушила у бік каси. Приблизно через годину вона зайшла до своєї квартири. З кімнати вискочили онуки і з радісним вереском кинулися до бабусі.
Маленька Іринка одразу стала перевіряти вміст бабусиних пакетів, поки та знімала взуття, але Алла Вікторівна її зупинила і підхопивши важкі пакети рушили у бік кухні. Вже там вона дозволила онукам розібрати покупки. Поки Іринка раділа знайденому в пакеті кіндер-сюрпризу, старша Олена діловито розкладала покупки на місця. -А мама де, Оленочко? – запитала Алла -У своїй кімнаті, відпочиває. Алла Вікторівна похитала головою і пробурмотіла ніби про себе. -І чого цікаво ваша мама втомилася? Алла Вікторівна не хотіла щоб онука, почула, але чутка дівчинки вловила слова бабусі. -Вона, бабуся від нас утомилася. -Це як від вас? Дівчинка подивилася на бабусю й невимушено відповіла. -Ну, вона так і сказала, що втомилася від нас. І від усіляких справ ще, ось. Алла Вікторівна оглянула кухню. У мийці височіла гора посуду, а стіл не прибраний зі сніданку. Було зрозуміло, що Катя, дочка Алли Вікторівни, знову займалася собою і своїм душевним станом, чим вона й займалася останні сім років. Всі домашні справи вона зіпхнула матері. Розібравши пакети дівчатка побігли гратися, а Алла Вікторівна почала наводити лад у кухні і готувати вечерю. Невдовзі з роботи прийшов зять і тільки тоді на кухню завітала Катя. Зазвичай Алла Вікторівна мовчала.
Катя, її чоловік і дівчатка вже чотири роки жили у Алли Вікторівни і, мабуть, з’їжджати зовсім не збиралися. До цього вони жили в орендованій квартирі, але коли у них народилася молодша Іриночка вирішили, що допомога матері їм не завадить і незабаром відбувся їхній переїзд у квартиру Алли Вікторівни. З того моменту життя Алли Вікторівни змінилося цілком і повністю. Катя після пологів раптом засумувала, що тривала до цього дня. Про те, щоби влаштуватися на роботу і мови не було. Чоловік Каті заробляв небагато, і всі основні витрати лягли на плечі Алли Вікторівни. І все б нічого, але й турбота про онуків теж повністю лягла на її плечі. Алла Вікторівна приходила з роботи, наводила вдома лад, готувала, а потім весь вечір займалася з онуками. Катю та її чоловіка такий стан справ абсолютно влаштовував і вони навіть не збиралися щось змінювати, а Алла Вікторівна не могла нічого сказати дочці. Як би це не здавалося дивним, їй було соромно. Катя знаючи характер матері цим всім користувалася, і останнім часом поводилася абсолютно розслаблено. На себе в Алли Вікторівни час абсолютно не залишалося часу, єдиною розрадою була дача. Туди ні дочка, ні зять носа не показували тому, що там треба було працювати, а цього вони дуже не любили.
-Мамо, знаєш, що я хотіла запитати. Катя подивилася на матір, а Алла Вікторівна напружилася. -Що? -Ми ось що подумали, мамо. Дівчаток треба звозити на море, а скільки Роман заробляє ти сама знаєш… Так от ти не могла б позичати нам грошей? Тобі ж вони і так ні до чого. Алла Вікторівна не вірила своїм вухам. Позичити гроші означало подарувати це вона знала точно. Такі ситуації були не раз і не два. Зять і дочка позичали в неї гроші, а потім спокійно забували віддати. Зараз у Алли Вікторівни справді були невеликі накопичення, але вона збиралася витратити їх на облаштування дачі. -Ну так, що? – продовжила розмову дочка. – Нам можна на тебе надіятися? Ромчик он уже й про путівки запитав. Алла Вікторівна розгубилася. Вона не знала, що відповісти дочці, але Катя чекала на відповідь. -Катю, у мене грошей немає… -Як нема, мамо. Я ж чудово знаю, що є. -Є, але зовсім небагато. Це на дачу. Там дах треба підлатати, огорожу. Та й косметичного ремонту давно не було. Катя з роздратуванням подивилася на матір. -Яка дача, мамо? Твоїм онукам треба на море, розумієш? А ти зі своєю дачею! Її взагалі слід було давно продати! Он Ромчик на роботу з двома зупинками їздить, а могли б купити машину! Загалом думай, мамо. Що тобі дорожче? Огірки твої, чи онуки! З цими словами дочка гордо вийшла із кухні. За нею пішов зять. Втім, Роман завжди підтримував дружину і зараз з таким же гордим виглядом пішов за нею.
Алла Вікторівна залишилася сама. Вона неквапливо прибрала на кухні, помила посуд і пішла у свою кімнату. Незабаром до неї прибігли онуки. Алла Вікторівна погралася та позаймалася з дівчатками. Непомітно настав вечір. Алла Вікторівна поклала дівчаток спати, а потім і сама пішла відпочивати, але заснути їй все не вдавалося. Вона лежала і думала де! Де вона припустилася помилки у вихованні доньки? Чому її рідна дівчинка почала так до неї ставитися? Вона розуміла, що занадто багато дозволяла Каті. Її батька не стало, коли дівчинка була ще маленька і все життя Алла Вікторівна намагалася замінити дівчинці і батька, і матір. -Мабуть, перестаралася, – з гіркотою подумала Алла Вікторівна. З такими сумними думками вона заснула, а вночі їй наснилася її дача. Яблуня біля будинку, улюблений квітник і як не дивно Степан, а ще зефір. Зефір у шоколаді… На столі, у їхній улюбленій зі Степаном альтанці. Там вони любили пити чай і довго розмовляли… Уві сні Алла Вікторівна почувала себе щасливою, а прокинувшись зрозуміла, що треба щось міняти. Вона, як завжди, приготувала сніданок і пішла на роботу, але у свій кабінет цього дня вона не потрапила. Алла Вікторівна попрямувала в кабінет директора, де написала заяву за власним бажанням.
Додому Алла Вікторівна прийшла раніше, чим дуже здивувала дочку. На запитання, чому вона повернулася раніше, Алла Вікторівна відповіла просто. -Я їду. Катя здивовано дивилася на матір. -Це ж куди? -Житиму на дачі. Ви живіть тут. Вам потрібніше. -Ти зовсім, чи що! А робота?! Алла Вікторівна з усмішкою подивилася на дочку. -А що робота? Звільнилася. -Як звільнилася? -Дуже просто. Напрацювалася. Поки Алла Вікторівна збирала речі, вона багато чого почула на свою адресу. І те, що вона ні про кого не думає, і що онучок вона більше не побачить, і багато чого іншого. Алла Вікторівна вийшла з квартири під обурені вигуки Каті, але її це зараз не дуже цікавило. Приїхавши на дачу, вона одразу пішла на город. Тут вона почувала себе вільно та легко. Незабаром сусідку помітив Степан. Він був дуже радий бачити Аллу й одразу запросив її ввечері на чай. Два тижні Алла Вікторівна наводила у будинку порядок. З дахом та парканом допоміг Степан. За цей час вони дуже зблизилися і це тішило Аллу.
Зять і дочка скучити за собою не дали і незабаром з’явилися до матері в гості, але Алла Вікторівна твердо вирішила, що повторення минулої історії не буде. Вона нагодувала рідних, пограла з дівчатками, а потім прямим текстом заявила, що Каті з родиною пора додому. Спочатку Катя обурилася, проте побачивши очі матері, замовкла і мовчки почала збиратися. Через півроку Алла зі Степаном стали жити разом. Катя приїжджали до них у гості, але довго не залишалися. Алла Вікторівна категорично заявила їм, що настав час жити своїм розумом. Вона дуже сподівалася, що у них все вийде. Сама Алла нарешті почувала себе щасливою. Вечорами вони зі Степаном пили чай із зефіром. Несподівано для себе Алла Вікторівна зрозуміла, що дуже покохала його і часом це навіть дивувало, але що було те що було. Зрештою, цей самий зефір змінив її життя… Як би це дивно не звучало…