Степан мав велику родину. Рідня по батьківській лінії виявилася настільки численною, що їх усіх неможливо було зібрати разом, хіба що з особливих випадків, наприклад, на похороні. Проте зв’язок між родичами підтримувався. Коли тітка Ірина зателефонувала і попросилася пожити в них кілька днів, Степан з дружиною, звісно, погодилися. По телефону Ірина повідомила, що затримається лише на тиждень. Але насправді все виявилося інакше. – Я вирішила переїхати в місто остаточно, – заявила вона вже в перший день. – Знайду роботу, зніму квартиру і почну все з нуля. Адже мені всього п’ятдесят, все життя попереду! Степан з дружиною переглянулися, але заперечувати не стали. – Ну що ж, чудово, – озвався Степан. – Ви молодці, що мене прийняли, – продовжила Ірина.
– Клянуся, довго у вас не затримаюсь, як тільки знайду квартиру, одразу переїду. Щоб підкреслити свої добрі наміри, тітка Іра наступного ранку спекла яблучний пиріг. Вийшло смачно, і на цьому її ініціативи закінчились. Щоранку Ірина йшла нібито на співбесіди, а за кілька годин поверталася і сідала перед телевізором. Гучність завжди була на максимумі – навіть увечері, коли Степан та його дружина приходили з роботи та хотіли відпочити, а дітям треба було робити уроки. За тиждень Степан зважився на обережну розмову. – Тітко Ірино, як у вас справи з пошуком роботи? – Ніяк, – махнула рукою вона. – Нормальних вакансій немає. Десь платять копійки, десь вимагають стажування. А навіщо мені ці приниження? Степан лише знизав плечима. Минув ще один тиждень.
Ірина обжилася настільки, що переселила старшу доньку Степана з її кімнати до молодшого брата, зайнявши простір повністю. Господарі вирішили промовчати. Тепер Ірина навіть не вдавала, що шукає роботу. Вона цілими днями дивилася телевізор, а ввечері роздавала завдання всім членам сім’ї. – Купи свіжих яєць, – казала вона Степанові. – Сьогодні в меню буде овочевий суп, – командувала вона його дружині. – Підмети, винеси сміття, сходи за хлібом, – наставляла вона дітей. Ще за кілька тижнів Ірина остаточно втратила сором. Якось, коли дев’ятирічна донька Степана повернулася зі школи, вона не встигла зняти взуття, як почула: – Мариночко, збігай за мінералочкою. Пити хочеться, а ваша вода – жах просто. Степан, що стояв у коридорі, допоміг дочці зняти куртку, взяв її ранець і спокійно сказав: – Іди, мий руки, обідатимемо. Тут Ірина вибухнула:
– Ти що, не зрозумів? Якщо доньку шкода, сам збігай! Мені треба пити! Степан мовчки зайшов у кімнату, де влаштувалася його тітка, і почав складати її речі у великий пакет. Ірина, зрозумівши, що відбувається, почала кричати: – Ти не посмієш! Я не піду, доки не знайду квартиру! Але Степан не звернув на це уваги. Він зібрав її речі за десять хвилин, після чого виставив їх за поріг. Ірина стала в дверях, намагаючись йому перешкодити. – Я залишусь! – Кричала вона, але Степан рішуче виставив її з квартири. Її обурені вигуки було чути ще довго. За кілька днів Степан почав отримувати дзвінки від родичів. – Як ви могли вигнати Ірину? – обурювалася одна з двоюрідних сестер. – Вона ж жінка похилого віку! – У вас немає серця! – вторила інша. Степан слухав, та нічого не відповів. У результаті він змінив номер телефону. Тепер у будинку Степана панувала тиша. Жодних дзвінків, жодних гостей. – Яке щастя, – казав він дружині. – Жити без зайвої рідні – це просто диво.