Мене звуть Оксана, я вже понад 10 років працюю в Італії на консервній фабриці. Виїхала не від гарного життя – треба було поставити сина на ноги. Заробила йому на навчання у престижному університеті, купила машину, дала круглу суму на весілля. Зараз він працює в ІТ-компанії та добре заробляє. Сергій завжди каже: – Мамо, повертайся додому. Тобі нема чого так важко працювати. Я сам впораюсь! Але як я можу повернутись? Що ж, приїду і сидітиму в старій квартирі з облупленими стінами, а потім просити гроші у сина? Ні, ще попрацюю. Хочу заробити собі на старість, зробити ремонт, може відкрити магазин з європейськими продуктами. Та й звикла вже до Італії. Але цього разу вирішила приїхати додому на Різдво. Сергій зустрів мене на вокзалі разом з невісткою Ольгою. Скільки років минуло, а я так і не звикла до її тону та поглядів. Вона дівчина з села, не сказати, що багата чи розпещена. Але манери… немов найрозумніша, а я для неї – прислуга. Ходить, як королева, з короною, мабуть, до космосу. До свята я приготувала все, як у минулі часи: вареники, голубці, кутю, рибку, пампушки.
Привезла гостинці з Італії, щоби діти спробували щось смачне. Незважаючи на те, що провела 12 годин в автобусі, все одно стала до плити. А вдома ще затіяла генеральне прибирання та вирішила, що потрібно оновити меблі. Коли сіли вечеряти, щоб трохи перепочити, я наважилася поставити запитання, яке мучило мене вже другий рік поспіль – про онуків. Деякі подруги вже няньчать малюків, а я все чекаю на поповнення в сім’ї. – Олю, а коли ви вже почнете думати про дітей? Адже час йде, хочу дочекатися онуків, – обережно запитала я. Вона підвела голову і, ледве стримуючи посмішку, відповіла: – А коли ви нам купите окрему квартиру? Я завмерла з ложкою в руках. У кімнаті запанувала тиша. – Що ти сказала? – перепитала, не вірячи своїм вухам. – Все, що ви почули. Ми і так тулимося в орендованій квартирі. Може, краще б допомогли з житлом, ніж питати про дітей? – Додала вона вже з викликом.
– Значить, я маю купити вам квартиру? – Не витримала я. Сергій вирішив втрутитися: – Мам, Оля жартує. Ти неправильно зрозуміла. – Жартує? Гарний у вас жарт, – відклала тарілку. – Вона ж сама натякає: мовляв, синові машину купила, то й невістці квартиру дай. Мало віддала заради тебе, Сергію? Мало ночей не спала, мало здоров’я загубила? Оля не відставала: – Ну, вам там в Італії добре. – Отже, я маю далі орати, щоб вам тут було зручно? Може, й онуків у мене купите як квартиру? – Зірвалося з моїх вуст. Син спробував погасити конфлікт: – Досить, обидві! Мамо, адже ти приїхала на Різдво, а не сваритися. Але настрій на свято вже був зіпсований. Невістка демонстративно пішла в іншу кімнату, голосно хлопнувши дверима. Я залишилася сидіти за столом, дивлячись на сина. У його очах була втома. – Ти що, мовчатимеш? – запитала я. – Мамо, давай не зараз, – тихо відповів він. Тієї ночі я не змогла заснути. У голові крутилися думки: заради кого я живу? Чому після всього, що я зробила, я чую такі слова? Мені більше від них нічого не потрібно. Я просто хотіла, щоб моя невістка була вдячною. Щоб мій син мав нормальну сім’ю, де мене поважають, а не вважають банкоматом. Як жити далі? Може, правда, варто повернутися до Італії, заробити для себе, а вони… хай живуть, як хочуть?