Артур і Ганна, одружившись, почали жити у тещі. На відміну від героїнь анекдотів про тещ, Ольга Захарівна завжди підтримувала зятя. Навіть коли він був неправий. І завжди лаялася на дочку, коли між молодими проскакували іскри. — Все, мамулечко, мовчу, мовчу. Тільки ти не хвилюйся, – усміхалася Ганна матері. А одного разу сказала чоловікові: — Навіть уявити собі не можу, як я житиму, коли її не буде. Артур промовчав. Але внутрішньо здригнувся: «Коли тещі не стане, Ганну прорве на сльози. Впаде в деnресію, а там і до психічного розладу може дійти. А мені все це терпіти доведеться…». Слова Ганни та його власна реакція глибоко врізалися у свідомість Артура…
Через кілька років Ольга Захарівна тихо, мирно пішла у інший світ. Заснула і не прокинулася. Ганна, стурбована тим, що мати довго не встає, зайшла до її кімнати, а там… Жінка зателефонувала до чоловіка (той уже пішов на роботу). Повідомила про траrедію. – Приїдь, треба організувати заходи, – попросила дружина. «Почалося!» промайнула панічна думка у чоловіка. — Я зараз не можу, — збрехав він Ганні. Артур навмисно тягнув час, щоб прийти додому пізніше. Коли він зайшов додому, Ганна не звернула на нього уваги. Вона тим часом обговорювала процес із співробітником бюро рит уальних послуг.
Артур поспіхом накидав у сумку дещо з речей і тихенько змився. Він не прийшов ні на прощання з Ольгою Захарівною, ні на по минки. «От Ганна заспокоїться, покличе, тоді й поїду до неї. А поки що поживу у батьків», думав Артур. Ганна не покликала. Воно й зрозуміло, таку підлу зраду вибачити неможливо. Минуло вісім років. Артур віртуально через соцмережі спостерігає за Ганною. На фото вона виглядає щасливою. І все так само красивою. А поряд із нею хлопчик дошкільного віку. Артура іноді турбує почуття провини, але масштаб своєї зради, він, своїм убогим мозком, усвідомити не в змозі.