У вихідні дні я люблю поспати довше. Але це не завжди вдається. Чоловік на кухні варить каву спозаранку. У півсні до мене доноситься дзижчання кавомолки. Але ще краще я чую гучні крики нашого сина Вані: «Папа, вимкни! Розбудиш маму! ». Але чоловік і не думає слухатися, — чую тупіт як від невеликої зграї бичків, що наближається до мене, і в саме вухо тоненький голосок: «Мама, тато зараз тебе розбудить! Але я тобі ватку приніс, заткни вуха … Прокидаюся остаточно, і мало не плачу від розчулення. Мій син, язик не повертається назвати його прийомним. Ми усиновили Ваню і зараз відчуваємо все щастя батьківства Але так було не завжди … Перші місяці я шкодувала, що ми взяли дитину з дитбyдинкy. Коли збирали папери, їздили в дитячий будинок, очікували рішення, були повністю впевнені, що чинимо правильно. Але потім довелося зізнатися собі: якими б щирими не були наміри, гординя і марнославство в них теж були присутні. Ми ж герої, зробили добру справу, чекаємо оплесків і подяки, в тому числі від дитини, як не дивно …
Ми взяли Ваню, коли йому було чотири рочки, своїх дітей у нас немає. І як сказали лікарі — вже не буде. Два моїх невдалих аборту по молодості зробили свою чорну справу … ЕКО? Такий варіант не розглядали. Довго, дорого, страшно, та й не завжди буває ефект. Тому вирішили з чоловіком Антоном ощасливити сироту, відчуваючи, що робимо добру, добру справу. Але все обернулося далеко не малиною. Перші місяці спілкування з дитиною перетворилися для нас у якийсь кошмарний сон. Він явно відчував нас: одночасно боявся, що ми відмовимося від нього і відвеземо назад, і в той же час, як ніби намагався зробити все, щоб це сталося. Він вів себе жахливо, обзивався, розкидав речі, міг перевернути за обідом тарілку з їжею на стіл просто, щоб подивитися на нашу реакцію … У моїй голові вже билися тривожні думки: може, повернути його назад в дитячий будинок? Може, там йому буде краще?
Він нас не любить … Допомогло те, що ми забрали Ваню додому в кінці жовтня, і через пару місяців був Новий Рік. Коли він побачив ялинку, подарунки, коли ми з’їздили до наших родичів з дітьми, він став вести себе спокійніше. Запитав: «На наступний Новий рік ми знову поїдемо в гості? » Я сказала: «Звичайно, поїдемо!». Мабуть, це означало для нього, що ми його не збираємося кидати. Коли істерики припинилися, ми вже почали притиратися один до одного по-справжньому. Але для цього потрібен був рік! Цілий рік взаємної «притирання» … Новорічні свята трохи зблизили нас, але остаточно хлопчик повірив в нас через багато місяців. Ні, він не став ідеальним дитиною. Але дуже старається. Головне-он нарешті відчув нашу любов. Для мене він найрідніший і бажаний, але … мабуть я не відразу змогла полюбити малюка, і він це відчував … звідси і його жахлива поведінка. Люди! Якщо і ви хочете дати притулок дитині з дитбyдинкy, враховуйте, що легких шляхів не буде. Далеко не завжди ці дітки «білі і пухнасті». Вони, як їжачки — перевірятимуть вашу реакцію на все, що завгодно …