Молода жінка з маленькою донькою на руках не поспішаючи увійшла до невеличкої сільської крамниці. Купила необхідні продукти, розплатилася та вийшла. На довгій старенькій лавці біля стіни сиділи дві жінки похилого віку. Вони проводили її поглядом, кожна занурена у свої думки. Мовчання порушила Ольга: – Така малеча! Ще рости і рости, поки мама дочекається допомоги від неї. – Аби не дочекалася того, що чекає на мене з моїми дітьми, – відповіла Марія, спираючись на криву палицю. – Ось у мене двоє дітей, а від них ні доброго слова, ні допомоги. Син мій запив, все його кохання – тільки до пляшки. Коли грошей нема, за моєю пенсією тягнеться. А як не даю, то й накричати може. Сім’ю свою не вберіг – та ж пляшка завадила. Йому зараз ніхто не потрібний, навіть рідна мати.
У нього вже онуки від старшого сина, а розуму не побільшало. Волосся сивіє, а розум все коротший. Ось таке життя. Чоловік мій, покійний, був таким самим. Мовчала тоді, мовчу і зараз. Недарма кажуть: якщо щастя не було в молодості, то й на старості на нього не чекай… – А донька? Вона що теж не відвідує? – Запитала Ольга. – Скоро, мабуть, і забуду, як вона виглядає, – сумно посміхнулася Марія. – А яка ж вона росла – ласкава, дбайлива. Душа раділа, що буде до кого на старості років голову прихилити… Я її балувала, як могла, сама босоніж ходила, а доньку одягала краще за всіх. Куплю тканини – і до кравчини Янини. Вона зшивала гарне вбрання для моєї Зіни. Донька раділа, і я разом із нею. Ніхто в окрузі так добре не виглядав, як вона. А як виросла, вийшла заміж – зовсім змінилася.
Зникла моя лагідна дівчинка. Все їй не так, все не до вподоби. Потім поїхала до Росії, до чоловіка. Вже понад п’ять років минуло з її останнього приїзду. Навіть листа написати не хоче. А я щотижня на пошту ходжу, чекаю звістки… Настала довга пауза. Марія тихо витерла сльози, що залишили сліди на її зморшкуватих щоках. Ольга сумно хитала головою, обмірковуючи почуте. Потім запитала: – Онуки хоч іноді відвідують? Адже недалеко мешкають. – Де там! – махнула рукою Марія. – Їм бабуся була потрібна тільки коли грошей не вистачало. Кожну копійку збирала все для них. А невістка навіть дякую не сказала. Хіба я винна, що в мене син недолугий? Адже я її дітей виростила, коли вона на заочному навчалася. Вночі не спала, пелюшки прала, щоб їй вчитися не заважати. Тяжко їй тоді було – сини один за одним народилися. Я всі турботи на себе взяла. А зараз навіть не подивитись у мій бік. Виросли, роз’їхалися, і баба їм не потрібна. На яких машинах їздять! А мені в їхньому житті місця не залишилося. Жінки знову замовкли. Марія довго дивилася у вікно, де біля клумби гралися безтурботно діти. На її обличчі майнула слабка посмішка, але в очах залишився глибокий смуток – важке і несправедливе у неї виявилося життєве випробування…