Будучи пом ічницею головного хірурга в одній з найкращих ліkарень столиці, я ставала свідком багатьох несамовитих сцен, які залишили на відбиток на моєму психічному стані. Однак була одна історія, згадуючи яку, у мене навертаються сльози на очах кожен раз. Це сталося після однієї НП. Сім’я з матері і двох дітей потрапила в ав арію.
Діти пом ерли на місці, а матір дітей у важкому стані доставили до лікарні. За неї взявся той самий іменитий хірург, з яким я і працювала. Зазвичай, він навіть під час найважчих опе рацій зберігав спокій; він звик, що іноді важку боротьбу за людське життя він програє, в цьому немає нічого такого, адже всі ми люди, ось тільки на цей раз я помітила, що він був несхожим на себе. Він пітнів, а в його очах я могла бачити страх і якусь печаль.
Я не знала, чому у нього така реакція, але в підсумку жінку ми врятувати не змогли, все її тіло вище талії було сильно пошкоджено, її неможливо було навіть впізнати. Після опе рації, вже в коридорі я побачила, як наш доктор плаче, сидячи на підлозі. Всі обходили його, але тільки я підійшла і запитала, в чому ж справа. А виявилося, що хоч і тіло неможливо було впізнати, коли її тільки привезли, на її руці він упізнав обручку, яку він 12 років тому одягнув на пальчик своєї дружини.