До весілля у нас із Антоном були ідеальні стосунки. Він мене носив на руках, регулярно дарував квіти, всі мої прохання ставали йому законом. Ідеал, а не чоловік. Звичайно, коли він покликав мене заміж, я з радістю погодилася. Через десять днів після нашого весілля, він перший (але не останній) раз підняв на мене руку. Надалі “виховні роботи” з боку чоловіка траплялися. Не часто, але бувало. Коли за два роки я завагітніла, свекруха запропонувала мені перервати вагітність. – Вам з Антоном недовго жити разом, – прокоментувала вона свою вимогу.
Але я її не послухалася. Антон вважав, що для чоловіка мати стосунки на стороні – це нормально. У перший же День Народження дочки, він прийшов додому під шофе, забрав дещо з речей, і пішов на три дні. Від того Антона, у якого я була закохана, не залишилося нічого. Свекруха мала рацію у своїх прогнозах. Я спокійно заявила Антону, що йду від нього і подаю на розлучення. Він, звичайно, намагався мене переконати, проханнями та погрозами, але я наполягла на своєму. Далі подала до суду на аліменти, які доводилося стягувати через судових виконавців.
Минуло два роки. Нещодавно начальство інформувало, що відправляє мене у відрядження за кордон. Я хочу забрати дочку із собою. Але для цього потрібний документ, який підтверджує згоду батька на виїзд дитини за кордон. Антон не забув скористатися ситуацією. Він погодився дати “добро” в обмін на мою відмову від аліментів. За великим рахунком, мені його гроші не потрібні. Сама можу забезпечити дочку. І хоча я визнала його вимогу підлістю, щодо дочки, але прийняла його ультиматум. У відповідь зажадала від нього відмовитися від батьківських прав. Антон погодився. Адже він і так не бажає спілкуватися з дочкою. Сподіваюся, що коли дочка підросте, вона правильно зрозуміє мій вчинок.