Того дня я мала вихідний. У двері подзвоніли. — Доброго дня. Мене звати Антон. А Ви Ганна? — спитав молодик, на вигляд мій одноліток. — Так, — відповіла я. — Моя дружина спить із вашим чоловіком. — У мене закружляла голова, але при сторонній людині непритомніти було б неправильно, і я витримала «шторм» … — Три місяці тому, повернувшись із відрядження, я застав їх у ліжку. Моя дружина вимовила у мене прощення, казала, що на неї знайшло якесь помутніння, що це сталося вперше і востаннє, що любить тільки мене… І я їй повірив. Але місяць тому побачив повідомлення у телефоні моєї дружини. Від вашого чоловіка.
Текст не викликав сумнівів – вони продовжують зустрічатися. Я подзвонив до вашого чоловіка, і сказав, що все розповім його дружині, тобто вам. І ось я тут. Зайшов шляхом з РАГС-а. Подавав заяву про розлучення. Вибачте, що засмутив вас. Але я вважав своїм обов’язком повідомити вас. Дякую, що вислухали мене. Прощавайте. І закінчивши свою промову, він пішов. Зачинивши за ним двері, я звалилася на підлогу. Я ревіла білугою, від образи, від душевного болю. Ніколи не думала, що коханий може мене зрадити. Мій світ звалився. Виплакавши всі сльози, заспокоїлася, привела себе в порядок і почала збирати речі чоловіка.
Запакувавши їх у чемодан, залишила на ньому записку: «Приходив Антон». Потім переодяглася та поїхала до батьків. Коли повернулася, валізи вже не було. Чоловік навіть не намагався мені зателефонувати та хоч якось виправдатися. Взагалі мене цікавило одне питання — коли він встигав? Цікаво. Напевно, коли казав, що їздив відвідати батьків. Швидко отямитися, і діяти зібрано мені допоміг вчинок Антона. Він особистим прикладом показав, що треба діяти спокійно та холоднокровно. Наступного дня я пішла до РАГСу і подала документи на розлучення.
