У них немає жодної фотографії, де б вони були втрьох. Знімав завжди то Андрій, то батько, то мама. Чегемские водоспади, Парк в Нальчику, Ельбрус. А тут в обіймах близьких, тут — зимовий південне сонце заглядає в очі … це звичне для всіх буденне щастя. Але вони йшли до цього 27 років. Кожен сам. Три одиноких людини, які знову знайшли своє щастя один в одному, на цій планеті, в цьому житті. Я переступаю поріг цього будинку, який не так давно став притулком чуда, і бачу всіх трьох. Я впевнений, що так і повинно бути. Андрій підпирає спиною двері: він так любить стояти, мати Алла готує чай, батько Слава ледь помітний десь ззаду. Ми зараз в Нальчику, тато — в Беер-Шева (Ізраїль). Ми говоримо, він мовчить, слухає. Можна помітити як він зрідка курить, зітхає. Чуємо головні слова: «Я з сином тепер ніколи не втрачу зв’язок. Ми разом назавжди». В цю мить я подумав про те, скільки їм ще доведеться наздоганяти.
15 грудня 1985 року Алла запам’ятала назавжди. Цей день в її пам’яті міцно закарбувався. Треклятая груба в будинку, дрова, які треба колоти щоб нагрітися, Славка, якого не було поруч. Вона на сьомому місяці вагітності. Протікало з ускладненнями, двічі клали на збереження. Алла взяла сокиру в руки, змахнула і зрозуміла, що щось пішло не так. Пологи почалися передчасно. Наступні три дні пройшли в забутті. Малюка вона так і не побачила, не відчула, що не потримала, що не доклала до грудей. Славік потім прийшов, але не тверезий. Вона його не захотіла бачити. Лікарі повідомили про смерть дитини. Це був хлопчик. Додому Аллу забрала матір, зі Славою вони розійшлися.— Мене довго мучили докори сумління, що не побачила сина, що його навіть не показали, що все так раптово відбулося … Були думки, що, може, це помилка, я допитувалася у рідних, шукала якихось свідків.
А потім просто пішла до церкви і поставила свічку за упокій. Пізніше зі Славою вони все ж зійшлися. Бували вечора, коли вона розглядалася про дитину, нагадуючи, що синові зараз було б два, три, чотири роки … Чоловік просив не мучити себе. Те, що було, то було. Батьки Слави в той час емігрували в Ізраїль. Він часто їздив їх відвідати, на скоро завів розмови про можливу еміграції. Поки тривав період збору документів, в Беер-Шеві злягла його мати. Інсульт. У той самий час в Нальчику захворіли батьки Алли: вони були вже старими. Ні вона, ні він не могли кинути своїх. Так і знову розійшлися. — Я дізнавалася про його життя в тій країні. Мені говорили, що він самотній, що також втрачає здоров’я, вік робив своє. Але для мене це була вже пройдена частина життя.
Алла вийшла заміж. З Славком звичайно розлучилася. Батьки померли, родичі також один за одним пішли в кращий світ. Залишився лише хворий брат. З ним вона ділила крихітну квартиру. На цьому особисте життя не склалося. Вона махнула собі рукою. Щастя скінчилося. 110 осіб, сім груп на ізоляції, здорових нікого немає, навколо «м’ясорубка». У Андрія вроджений діагноз — ДЦП. Його відразу віддали з пологового будинку в спеціалізований заклад. Що залишилося в його пам’яті? Операція на ногах в 7 років, після цього — ніякої реабілітації. Кінцівки так і залишилися скрученими. Свята на Новий рік, коли він на своїх інвалідних ногах виходив на сцену; запах їжі в дитячому будинку; вилазки з хлопцями прямо з вікна і тижневі ночівлі; нянька, одна на групу з 24 хлопців … Директор дитбудинку, який забороняє писати листи на адресу батьків, що збереглися в картці з пологового будинку. Це саме ті листи, що зазвичай повертають відправнику один за одним. Вже пізніше він дізнався, що будиночок був знесений … Він часто представляв найдорожчого і найріднішої в світі людини — маму: її голос, запах, колір волосся, характер. Яка вона? Про татові чомусь і не згадував.
Андрій добре пам’ятає, як мріяв про комп’ютер. І таки він став його. Це сталося, коли він сам на нього заробив, працюючи консультантом в магазині техніки. Хотілося самостійного життя. Але як довести це директору дитбудинку? Йому говорили, що він нікому не потрібен за стінами інтернату, його вб’ють, життя приречена. До того ж, відмовлялися давати на руки його гроші, що виділяла держава. А головний удар, коли в 26 років хлопця перевели в установу закритого типу — психоневрологічний інтернат. Вирок — недієздатний. Мабуть, так всім було простіше. Крім самого Андрія, звичайно. У дитячому будинку йому дали ім’я Андрій. Прізвище чомусь залишили мамину — Гузев. Він чинив опір. До нього все тяглися: до очей блакитного кольору, до чистої душі, що ніколи не приховає образ, до віри. Все в цьому житті можливо! Андрій пручався, підняв усіх, навіть задіяв місцеві ЗМІ. Прагнув «намилити шию» всім: і міністру, і директору закладу, яке за стільки років мало стати йому рідною домівкою. Нелегко, але ж дещо вдалося. Йому дали дозвіл на проживання в сім’ї з опікунами. Це була велика сім’я бакинських адвентистів сьомого дня. Вони і відвідували хлопця в дитячому будинку. Коли він зміг вирватися на свободу, то зробив те, що хотів.