Микола Андрійович, директор успішної, хоч і не дуже великої фірми, у піднесеному настрої йшов довгим коридором до свого кабінету. Його фірма займала цілий поверх у офісному центрі. Сьогодні підготують усі документи, і завтра буде укладено дуже вигідну угоду. Фірма буде забезпечена безбідним існуванням щонайменше на два роки. Прибиральниця Галя мила підлогу в коридорі з таким сумним і пригніченим виглядом, що Микола Андрійович мимоволі звернув на це увагу. Він зайшов до кабінету, зняв дороге пальто, поклав портфель на стіл. Прибиральниця не виходила з голови. «Та мало що може статися, — умовляв Микола Андрійович сам себе, — син двійку приніс, чоловік образив. Не треба лізти у чуже життя». Микола Андрійович спробував зайнятися справами, але не вийшло. Він вийшов із кабінету і з діловим виглядом попрямував у бік прибиральниці. Порівнявшись з нею, він запитав: – Щось ви сьогодні якась сумна? Чесно кажучи, він не знав, яка вона буває у звичайні дні, він її не помічав: прибиральниця та прибиральниця, прибирає добре, зауважень немає. – Все нормально, Миколо Андрійович. – Так? А сказали таким тоном, ніби ні. Прибиральниця неохоче посміхнулася: – Все нормально. – Так, не обманюйте мене і кажіть, що ж сталося? – Загалом нічого страшного, історія звичайна на наш час. Через мобільний телефон переживаю. Дочка старша дуже вже хотіла. Купили.
Тиждень вона походила з ним, а вчора вчителька всіх дітей виставила з класу, а телефони, у кого вони були, сказала залишити на столах, всього сім штук, щоб діти на перерві більше рухалися, а не стояли біля стінки і не грали в телефоні. Ну, знаєте, там ігри всякі. Повернулися зі зміни, а телефонів і немає. Хтось двері відчинив і телефони забрав. Моя Оленка дуже переживає, весь вечір мене питала: «Мамо, а телефон, можливо, знайдеться?» Втішала, звісно, як могла. Вона маленька в мене, вісім років, забуде той телефон, у неї ще багато буде в житті поганих ситуацій. Просто шкода її, дуже вже вона переживає. – Це, звісно, неприємно. А вчителька ваша теж хороша. Для чого вона так зробила? – Ні, вона хотіла, як краще. – А вийшло, як завжди. Але ви не засмучуйтесь. – Звісно. Доньку лише шкода. – Це зрозуміло, – сказав Микола Андрійович і пішов далі до виходу. «Скоріше за все, — думав він, — їй не лише доньку шкода, а й себе. Не надто багато я їй плачу. Напевно, щоб купити доньці телефон багато в чому собі відмовляла». Микола Андрійович розвернувся і пішов назад, він мовчки пройшов повз прибиральницю, а входячи до кабінету, озирнувся і сказав: – Коли ви закінчите, зайдіть до мене. – Я вже у вас прибрала. Щось не так, Миколо Андрійовичу?
– Ви мене не зрозуміли. Коли все закінчите, переодягнетеся, то перш, ніж йти додому, зайдіть до мене. Добре? – Добре, – трохи розгублено сказала прибиральниця. Микола Андрійович сів за свій стіл, на робочому столі монітора відкрив папку із написом «Персонал». – Отже… Галина Вікторівна Микитенко, 34 роки, освіта середня спеціальна… адреса, домашній телефон… живе одна із двома дочками… Ясно. Галина зайшла в кабінет директора в осінньому пальті та осінніх чоботях. А надворі зима, грудень місяць. – Прийшли? – Запитав Микола Андрійович, – добре, ходімо. На вулиці він спитав: – У вас середня спеціальна освіта, Галина Вікторівна. Хто ви за фахом? – Бухгалтер. – А чому за фахом не працюєте? – Діти маленькі, нема з ким залишити. Старша до школи ходить, а молодшій лише чотири роки. У дитячому садку місць немає, та й платити за нього мені важко. – А чоловік, даруйте, де? – Його не стало два роки тому. – Зрозуміло. Ну от ми й прийшли. Вони стояли перед входом у торговий центр. Народу було багато. Микола Андрійович зайшов в один з магазинів електроніки і обрав не найдешевший телефон, але не такий вже й дорогий.
Галина здивовано мовчала, спостерігаючи за процедурою покупки. – Це вашій дочці, — сказав Микола Андрійович, коли вони вийшли на вулицю з павільйону, – звісно, у дівчинки в житті буде багато складних ситуацій, але й щасливі моменти нехай теж будуть. Галина ледь чутно пролепетала «Дякую» і дуже зніяковіла. Микола Андрійович посміхнувся: — До побачення, Галина Вікторівна, до завтра. *** Вранці у себе в кабінеті Микола Андрійович знайшов тарілку, накриту білою серветкою. Під нею виявилися домашні пиріжки. Пролунав стукіт у двері, увійшла Галина. У жінки блищали очі, вона помолодшала років на десять. – Микола Андрійович, спробуйте пиріжки. Ми з донькою пекли. Дякую, донька така щаслива. Ми не знаємо, які ви любите: ці з капустою, ці з картоплею, а ці з повидлом. Їжте на здоров’я. У грудях Миколи Андрійовича щось ворухнулося, стало дуже приємно, тепло й радісно на душі, подумалося, що якщо на тому світі Господь захоче нагородити його, він відмовиться: він своє вже отримав.
