Сестра мого чоловіка залишила на нас із чоловіком свою дитину, а зараз будує своє особисте життя. Я чесно розумію, що Насті, золовці, доводилося багато працювати, бо батько її сина, Івана, залишив її, коли дізнався про її вагітність. На його думку, 1000 гривень на місяць – це достатньо. Він платить аліменти, чи бачите. Настя іноді просила мене доглядати дитину, поки сама працювала. Я була не проти, тому що дітей дуже люблю. Якось вона залишила у нас Івана на два тижні: у неї було відрядження. Ми були раді, що з роботою у неї все гаразд. Поступово складалося і її особисте життя.
На роботі вона познайомилася із добрим чоловіком. Його звати Сергій. Але Іван до його планів не входить. У нього вже є син. Другого не хоче. Вона повернулася із відрядження, але за сином так і не прийшла. Іван мешкає в нас уже півроку. Я не знаю, як, але стала для нього мамою. Спочатку хлопчик страшенно нудьгував за Настею. Постійно чекав біля вікна, коли вона прийде. Але згодом навіть перестав питати про неї та про її повернення. Мені було боляче дивитись на нього. Дуже шкода було. Настя навіть не говорила про те, що хоче забрати дитину. Іноді відвідувала нас, але про дитину не йшлося.
На день народження Івана, Настя прийшла із Сергієм. Вони навіть торта не взяли для сина. Просто прийшли, посиділи десять хвилин і пішли. Ми з чоловіком були в шоці. Та ще й рідня підтримує її. Мовляв, у нас же немає дітей, нам не тяжко. Але й дитина нас не слухається. Він нагадує, що ми не його батьки, не можемо вказувати йому що-небудь. Моя свекруха відчуває вину перед нами. Тільки їй одній соромно за поведінку доньки. А Настя своєю чергою все рідше і рідше бачиться із сином. Виправдовується роботою, але я їй не вірю. Не знаємо з чоловіком, як вчинити. Дитина їй явно не потрібна, але й у нас же своя сім’я.