Моїй дочці Серафимі 23 роки. Її вихованням займалася за повною програмою. Я не виходила на роботу, поки дівчинка не закінчила 5-ий клас. Водила її різними музеями, робила з нею уроки з ранку до ночі, подорожувала різними містами, і не тільки нашої країни, навчала мов, віддала в найкращу гімназію. Я завжди говорила всім своїм подругам, що в мене буде лише одна дитина, але буде вона не такою, як усі. Я не вилазила з батьківських комітетів, постійно була в курсі подій у сфері культури та освіти.
Дівчинка виправдовувала мої очікування: добре вчилася, радувала мене та чоловіка. Після закінчення гімназії вступила до одного з кращих ВНЗ країни, а потім пішла на хорошу роботу. Попереду, здавалося, тільки найкраще майбутнє. Поки у її житті не з’явився цей Андрій – маляр-оздоблювальник… Спочатку мені здавалося, що це якийсь жарт. Потім я терпляче чекала, адже розуміла, що такої пари не може бути. Але зараз вони заговорили про весілля. 2 дні тому, коли я повернулася з роботи, побачила вдома цього Андрія.
Не почала стримувати своїх емоцій. Сказала йому, що він не пара нашій доньці. Куди він її поведе? У свою спільноту? Ще раз побачу в нас удома – викликаю nоліцію! Він зблід, нічого не зміг вимовити, потім почервонів і пішов. Але nрикро мені більше за дочку. Невже вона не бачить, із ким зв’язалася? Так, зараз дочка сер диться на мене. Але мені все одно. Я не дозволю їй зустрічатися з маляром. Невже вона не цінує всього того, що ми зробили для неї з батьком?