Я дивилася у вікно, помітила маму, що йде, з донькою. Вони йшли і про щось мило розмовляли. Я відразу згадала, як у дитинстві мама відводила мене до садка і забирала звідти. Ми не відразу йшли додому, бувало, гуляли парком і їли морозиво. По щоці покотилася сльоза, бо мами більше нема. Мої думки перебив брат. — Ти коли збираєшся назад до себе в столицю? — Не знаю, мабуть, схожу до нотаріуса та поїду. -Навіщо тобі до нотаріуса? Хочеш квартиру мамину собі забрати? Тьоть Лід, ви чуєте її? Не чекав від тебе такого. Брат пішов до маминої сестри, і вони стали шушукатись, мені було не по собі. Я не думала, що брат під час панахиди на мене кричатиме. Коли всі пішли, то до мене підійшла тітка Ліда.
Вона подивилася на мене злим поглядом і сказала: — Квартира тобі не дістанеться. Ми її продамо і купимо дві квартири для брата твого та моєї доньки. А ти вали до своєї столиці, тобі і там добре живеться. Я встала та пішла. Не могла зрозуміти, чому вони так ставляться до мене? Я їм нічого поганого не зробила, а квартира мені за законом належить. Я сама не зрозуміла, як ноги привели мене до маминої квартири. Мені захотілося зайти і взяти якусь мамину річ на згадку. Двері відчинити я не змогла, брат із дружиною поміняли замки. Декілька хвилин я дзвонила у двері, поки мені її не відчинила Ганна, дружина брата. — Що тобі потрібно? У будинок тебе я не впущу.
Теж мені господиня з’явилася. Вона зачинила двері прямо перед моїм обличчям. Я на той момент пообіцяла собі, що зроблю все, але їх із квартири вижену. Я з ранку до вечора працювала, щоб відправляти їм гроші на ліки, найняла навіть доглядальницю, хоча брат із дружиною жили з мамою. Я навіть про те, що мами не стало, дізналася від друзів у соціальних мережах. Мабуть, брат і далі хотів гроші від мене отримувати, тож нічого не казав. Я сказала братові, що буду судитися з ними. Він злякався, хоча виду не подав. Я відсуджу в нього всю квартиру, тоді подивимося, хто кого викине.