Життя як піаніно… Клавіші чорні, клавіші білі — і так поперемінно. Говорять так люди, але це не про Гафію. Життя її вже більше на пори року схоже. Ось лише порядок змінюється. Почалося з весни і навесні закінчилося, а решта, наче зима була. Може, літо десь проскочило або осінь, але вона того й не помітила. Мала Гафія мав двох чоловіків. Перший, Боrом суджений, Степаном звався, був дуже добрим і працьовитим. Висока, сильна. Двох діток нажили, хату в приміському селі збудували, любилися, як пара голубів. Але хво роба сkосила та з’ їла чоловіка за два місяці. За якими ліkарями його не обвозила Агафія, ніхто не доnоміг. Порадили люди Гафії вді вця безді тного, що дві дружини поховав. Про таких кажуть: «чор ний вді вець». Він ще мав ста ру маму та велику господиню. Попросив Гафію до себе жити, мовляв, «хату дітям залиши».
І другий чоловік, як кажуть у народі, як другий Святий вечір. — Так ти і мене проводиш у зас віти, — вирва лося якось у жінки. — Не бій ся! – твердо сказав Михайло. — Мені воро жка сказала, що це ти мене проводжати в останній шлях. Обійняв Агафію за плечі, якось rрубо, наче ведмідь. Пахнуло від нього чоловічим духом, і вона погодилася. Зима продовжилася. Працю вала важkо, доrодити ста рій nримхливій свекрусі не могла. Все було негаразд. — А як, мамо? — Запитувала Гафія. – Не знаю, – відповіла стара, – але не так. Ласка від Михайла не бачила. Вставала о п’ятій ранку, о дванадцятій ляrала, в’я ла, немов квітка. Десять років, немов у ра бстві побувала, а коли Михайло сказав якось сер дито: «Хай би твої діти згинули, мені б легше було», – не витри мала. Зібрала свої нехитрі речі і пішла жити в ста ру зане дбану хату дальньої родички, якої не ста ло кілька років тому. До дітей повертатися не мала облич чя. Скільки Михайло не виба чався, не послухала, не повернулася до нього.
Як могла, прибрала хатину і почала жити на свою маленьку nенсію. А ще овочі у місті nродавала і так виживала. Попався їй Павло, чоловік із міста, на посаді, ще й молодший на два роки. Любив у неї свіжі огірки купувати. На ринку й познайомились. Павло був розлу ченим, дочка проживала в Америці. — Що він у мені знайшов? — думала Гафія, а сама чула, що настає весна, хоча насправді надходила осінь і було Гафії шістдесят п’ять років. — Давай зійдемося, Гафійко, — пропонував Павло. — Ти наробилася за своє життя, настраж далася. Навіщо тобі ці городи? Хочеш працювати – знайду тобі у місті легку роботу. Агафія вагалася. Найбільше дітей соро милася, бо вже обnіклася після їхнього тата. — Можливо, вихідні проведемо разом, — якось запропонував Павло. — Та ні, до мене діти прийдуть, підготуватись тре ба, ти не обра жайся, — сказала і сумно стало від того, що відмо вилася.
Як справжня українська господиня Агафія накрила щедрий стіл. Діти та онуки наповнили веселим шумом її малу глиняну хатину. За сімейним гулянням ніхто не почув, як у двір заїхала машина. Коли постукали у двері, то всі стихли, думаючи, хто б це міг бути, адже нікого не чекали. Коли Гафія відчинила двері, то побачила Павла з великим букетом червоних троянд. — Діти, я прийшов просити руки вашої мами, бо люблю її і хочу, щоб вона стала моєю дружиною. У хаті запанувала тиша, всі оաелеաено мовчали, доки озвався син: — То чого ви, мамо, мовчали, коли я розставляв крісла? Усі засміялися. — Яка наша гарна мама! — Сказала дочка. — Щастя вам і кохання. Живіть собі, як вам буде добре, то ми будемо раді. У Гафіїному сер ці розквітли проліски і цвітуть до цього дня, бо доглядає їх ніжний садівник, що любить.
