Катя сиділа біля вікна і слухала, як за вікном бушує завірюха. Григорій ніжно обіймав її, а за вікном, здавалося, світла Божого не видно було. Хтось міг скаржитися на таку погоду, але не Катя. Вона ніжилася в обіймах чоловіка і подумки дякувала небесам за ту снігову бурю, що колись зупинила Григорія біля її будинку. Катя знайшла свою долю в хуртовині, або, можливо, доля сама чекала її серед снігів… У сім’ї Катю називали «високосною дитиною». Вона народилася пізно, у високосний рік, і змалку багато хворіла. Її старший брат Ромка, якому на той момент було чотирнадцять, соромився молодшої сестри. А батько Левко зовсім сумнівався, що Катя його дочка. Ліза, мати Каті, працювала в магазині, і село навперебій гуло про її часті усамітнення з чужими чоловіками. – Ні в твоїй, ні в моїй родині таких дрібних дітей не було, – бурчав Левко. – А це дівчисько – метр у стрибку. Він навіть на ім’я її рідко називав, лише сухо «дівчисько».
Ця нелюбов передалася і Лізі. Єдиним, хто по-справжньому любив Катю, був її дідусь Яків. Його хата стояла на краю села, біля самого лісу. Яків, колишній лісничий, навіть на пенсії щодня ходив у ліс: збирав ягоди, трави, підгодовував тварин взимку. – Не бійся, горошинко, – казав він онучці. – Ліс живий, він знає, хто приходить з добром, а хто – зі злом. Катя часто залишалася у діда, особливо після того, як пішла до школи. Яків навчав її розпізнавати корисні трави, готувати настої і розповідав про мудрість природи. – Це погано, що я високосна? – одного разу спитала Катя. – Не слухай дурниць, – відповів дід. – Високосний рік – це подарунок, ще один день на рік. Люди вирішили, що це погано. А там, на небесах, краще знають, як має бути. Катя була старанною ученицею. Її мрія була стати лікарем. – Лікуватиму людей, – впевнено заявляла вона. Але мати тільки посміювалася: – Яка з тебе медичка? Підлогу митимеш.
З твоїм ростом навіть цебро підняти не зможеш! Дід заспокоював онучку: – Не засмучуйся, горошинко. Підеш навчатися. Якщо треба, корову продамо. Коли Катя закінчувала училище, Яків дуже захворів. Він залишив дім онучці і сказав: – Не бійся жити тут. Хата жива, доки в ній людський дух відчувається. А там, може, й доля тебе знайде. Дідусь пішов восени. Катя влаштувалася медсестрою до районної лікарні та у вихідні приїжджала в дідів дім, щоб підтримувати порядок. Якось узимку розігралася сильна хуртовина. Катя приїхала у вихідні, щоб розтопити піч. Вночі її розбудив стукіт у двері. На порозі стояв чоловік. – Доброго дня. Я застряг на дорозі. Чи можна взяти лопату? Катя вказала на лопату, але запропонувала зайти погрітися. Так вони познайомились. Молода людина назвалася Григорієм. Розмови за чаєм, жарти та легкий флірт стали початком їхньої історії. Пізніше вони побралися. Коли народився син, його назвали Яковом – на честь діда. Тепер Катя знала, що чоловіки, які несуть своїх дружин на руках, існують не лише у книгах. У зимові вечори, попиваючи трав’яний чай, Катя думала про дідове слово: «Не бійся, горошинко. Тут і доля знайде тебе».