Мене звуть Людмила, мені 47 років, і все життя я прожила у невеликому селищі Ясіня на заході України. Два роки тому помер мій чоловік. Життя з ним було непросте — він сильно пив, навіть на початку нашого шлюбу. Я терпіла через маленьких дітей, а потім просто звикла. Завжди сподівалася, що він зміниться, кине пити, але цього так і не сталося, хоч би як я просила. Після його смерті я зазнала змішаних почуттів — і гіркота втрати, і полегшення. Діти вже дорослі: син живе в іншій області, дочка – у Києві. А я лишилася сама. Постійної роботи не було, тільки підробляла пекарем на місцевому заводі, який закрили ще у 22-у. Довго роздумувала, але зрештою зважилася поїхати на заробітки за кордон. Роботу знайшла через знайомих: в Італії була потрібна доглядальниця для літньої сеньйори. Так я опинилась у чужій країні, у чужому домі, серед незнайомих людей. Сеньйора Анна виявилася доброю, але суворою жінкою. Догляд за нею був непростим: стежити за харчуванням, ліками, інколи прибирати. Спочатку було важко, все здавалося чужим: мова, звичаї, нові обов’язки.
Але згодом я звикла. Думала, що нарешті налагодила своє життя. Так було доти, доки я не познайомилася з її сином. Карло, син сеньйори Анни, був старший за мене на 18 років. Розлучений, з двома дорослими дітьми, які рідко його відвідували. Спочатку він приходив до матері нечасто, але якось між нами виникло щось особливе. Іскра. Один вечір, коли сеньйора Анна вже спала, ми довго розмовляли на кухні — про його розлучення, моє життя. А потім Карло раптом обійняв мене. Так розпочалися наші таємні зустрічі. Я знову відчула себе живою, наче помолодшала. Здавалося, Карло теж небайдужий до мене. Але все це відбувалося потай, тому що я боялася засудження сеньйори Анни. Її несхвалення лякало мене до тремтіння. Тепер у мене нова, значно більша проблема. Я вагітна. Коли дізналася про це, мало не зомліла. Доглядальниця в чужій країні, вдова, та ще й вік… Що робити, просто не уявляю. Зважилася розповісти Карло.
– Карло, нам треба поговорити. – Щось трапилося, Людмило? – Я… Я вагітна. – Людмило, це неможливо. Адже нам уже не двадцять. – Але це сталося. Я перевірила і це правда. – А як мати дізнається? Що скажуть мої діти? Як ми це пояснимо? Я відчула, як земля пішла з-під ніг. Все лякає. Повернутись додому? Там мене засудять. Сусіди відразу згадають, що я вдова, почнуть пліткувати. А як на це відреагують мої діти? Спробувала поговорити з сином по телефону. Натякнула, що, може, хочу повернутись. – Мамо, ти знаєш, тут роботи немає, нічого немає. Навіщо повертатись? – відповів він. Дочка віддалилася ще більше. Сказала, що зараз має «багато своїх проблем» через нового хлопця. Що мені тепер робити? Залишатися в Італії страшно, повертатись додому ще страшніше. Сеньйора Анна, схоже, вже підозрює, що між мною та її сином щось є. Її погляд іноді стає таким… пронизливим. А якщо вона дізнається про вагітність? Не впевнена, що можу це витримати. Відчуваю себе маленькою та безпорадною.