Моя дружина мене остаточно дістала. Терпів її весь цей час, бо шкодував сім’ю, адже у нас двоє дітей. Але тільки зараз я зрозумів, що все життя вона вправно маніпулювала мною. Коли я познайомився зі Світланою, мені було 22 роки. Я тоді був спортсменом, не пив, не курив, відрізнявся від однолітків. До того ж одержав квартиру у спадок від діда. Про одруження я навіть не думав – навчався в університеті, будував плани на майбутнє. Але якось у компанії друзів я зустрів Світлану. Вона була старша за мене на чотири роки і чітко знала, чого хоче від життя. Не встиг я озирнутися, як ми почали зустрічатись. Друзі дивувалися.
– Навіщо вона тобі? У неї ж характер моторошний, доведе тебе. – А хто з нас янгол? Я нікого не слухав, мабуть, був закоханий. Та й Світлана завжди брала все до рук, командувала, а мене це влаштовувало. Незабаром вона заявила, що вагітна і ми розписалися. Жили у моїй квартирі. Я намагався догоджати дружині: добре заробляв, сидів з дитиною, допомагав по дому. Але жодного разу не почув подяки. Навпаки, вона тільки дорікала. – Ти ні на що не придатний. Подивися на Толіка, чоловіка Марії. Він уже кольоровий телевізор купив та кухню оновив. А ти навіть старі речі відремонтувати не можеш. – Купимо й ми телевізор. Хоча наш цілком непоганий. – Та замовкни вже. Один сором. Найбільше мене дратувало, коли Світлана починала скаржитися на мене друзям, а іноді навіть глузувала, мовляв, руки у мене не з того місця ростуть.
Якоїсь миті я був готовий піти. Хоч і любив сина, але більше не міг терпіти. І тут Світлана знову завагітніла. Так і пройшло наше сімейне життя. Я тяжко працював, а вона, ні в чому не потребуючи, весь час мене принижувала. І ось кілька років тому я вийшов на пенсію. Роботу не покинув, але у голові щось змінилося. Це сталося після того, як мій друг раптово помер від інфаркту. Тоді я зрозумів, що життя може обірватися будь-якої миті. І якось так сталося, що в цей період я зустрів Марину. Вона лікар, відмінна господиня, спокійна та дбайлива – повна протилежність моєї дружини. Їй 52 роки, розлучена, живе з донькою та зятем. Ми почали зустрічатися потай. А кілька місяців тому я наважився змінити своє життя і розповів Світлані.
– Хочу розлучитися. Діти вже дорослі. А з тобою я нещасний. – Думаєш, я щаслива? Все життя тебе тягну. Та ти без мене нічого не вартий. – У мене інша жінка. – Не соромно тобі у 63 роки за спідницями бігати? Без грошей на тебе ніхто не погляне. – Це ми ще подивимося… – Чи ти вирішив мене з квартири вижити? Не дочекаєшся! Тоді я зібрав найнеобхідніше і пішов. Залишив колишній все: квартиру і все, що заробив чесною працею. Було страшно, адже в мене нічого не лишилося. Прийшов до Марини і чесно сказав: – У мене нічого немає. Розумію, якщо я тобі такий не потрібний. – Знаєш, у мене ідея. Давай поїдемо жити на дачу. Далеко, звичайно, але маршрутка ходить, до роботи дістанемося. А далі розберемося. Я щасливий, що наважився на цей крок. Ніколи не думав, що життя може обернутися так. Але одне мене турбує – діти образилися, не хочуть спілкуватися зі мною. Я сподіваюся, що згодом вони зрозуміють і пробачать. А ви зважилися б на такий крок після 60 років? Чи вважаєте, що це правильно?