Цього року я відсвяткував своє 60-річчя. Діти замовили ресторан, влаштували велику урочистість. Але мені цього не хотілося. Я давно мріяв просто поїхати з сім’єю в гори. Говорив про це дружині. Її реакція мене вразила: — Ти не маєш права думати лише про себе. Уяви, скільки родичів хочуть тебе привітати! А ти хочеш втекти? Так завжди було. Я робив лише те, що хотіла дружина. Ми з Антоніною одружилися, коли мені було 22 роки. Я тоді зустрічався з нею, але сумнівався у своїх почуттях. Тут втрутилася моя мама: — Навіщо ти морочиш дівчині голову? Або одружись, або відпусти її. Так ми зіграли весілля. За рік у нас народився старший син. Жили ми нелегко — час був важкий. Потім на світ з’явилася дочка. А Антоніна весь час скаржилася, що не чекала таких злиднів:
— Якби я тоді вибрала Сашка, давно жила б у власній хаті і не знала б бід. Ці постійні закиди й штовхнули мене на рішення їхати на заробітки. Хоча мені не хотілося розлучатися з дітьми. Згодом ми купили нову простору квартиру, потім машину. Але дружина ніколи не хвалила мене, їй завжди було мало. Роки пролітали на роботі, а з ними моє життя. Антоніна звільнилася, скаржилася, що не вистачає часу на дітей. Я її не звинувачував. Але щоразу, коли я повертався додому, почував себе чужим. А дружина тільки питала: — Надовго ти у відпустку? Дивись, щоби місце не втратив! Віддушиною для мене стала дача, яку я придбав. Антоніна була проти, але це був єдиний раз, коли я вчинив по-своєму. Там, на природі біля озера, я міг нарешті відпочити. Чотири роки тому мені довелося залишити роботу за кордоном. Почалася пандемія та й здоров’я остаточно підвело. Постійні болі в спині та колінах давалися взнаки.
Хоча я і не був старим, але почував себе як 80-річний. Дружині страшенно не сподобалося, що я перестав заробляти, хоча у нас були значні заощадження. Я сплатив за навчання дітям і купив кожному квартиру. Але сидіти вдома з Антоніною стало нестерпно, я почував себе нещасним. І ось одного разу, півроку тому, я їхав на дачу і підібрав жінку. Виявилося, що у Галини ділянка недалеко. Їй було 43 роки, вона втратила чоловіка у 2015 році, дітей у неї немає. Ми почали спілкуватися, і я відчув, що вона моя рідна душа. З того часу ми зустрічалися на дачі щотижня. І не думайте, що між нами був інтим. Лише спілкування, довгі, цікаві розмови. Але кілька тижнів тому я наважився запитати: — Скажи, а чи міг би я стати для тебе кимось більшим, ніж другом? — Якщо чесно, ти перший чоловік, з яким я уявляла себе після загибелі чоловіка. Я задумався: чи можна розпочати життя наново у 60 років? Я хотів би жити з Галиною на дачі, але боюся, що діти мене не підтримають. Як вони відреагують, якщо дізнаються, що на старості я вирішив залишити їхню матір? Підкажіть, що робити? Хіба я не заслуговую на щастя?