Все життя я виховувала свою Надю сама. Чоловік покинув нас, коли доньці було лише п’ять років. Я працювала на двох роботах, водночас займаючись господарством. Ніколи не відмовляла дочці ні в чому. Хотіла новий телефон? Будь ласка. Сукня на випускний? Звісно. Золота каблучка на день народження? Вже в тебе. Так я намагалася компенсувати їй відсутність батька. Думала, що Надя цінує мої зусилля. Але реальність виявилася іншою. Коли вона вступила до інституту, почала наполягати на тому, щоб я їхала на заробітки за кордон.
Вона казала, що її потреби зростають, а мої можливості залишаються на колишньому рівні. Я відмовлялася, знаючи, що не витримаю фізично. — Ти просто лінива, не хочеш дати мені кращого життя, ось і сидиш у своєму селі! – Не раз говорила Надя. — Доню, та що ти! Адже в мене варикоз, та й судоми мучать. Куди мені їхати? Але вона не хотіла чути. Дедалі рідше приїжджала, допомоги від неї не дочекаєшся — завжди зайнята. Мені було так боляче від цієї байдужості. Особливо коли я бачила, як інші діти опікуються своїми батьками: вони допомагають, завжди приїжджають, і нікого на заробітки не відправляють. Надя рано вийшла заміж.
Її чоловік був старшим на 10 років і займався бізнесом. Дочка почала жити життям своєї мрії і зовсім забула про мене. Тепер вона носила лише модний одяг, їла дорогі продукти. До війни вони щороку їздили відпочивати за кордон, а мені навіть пару шкарпеток не купила. Але найбільше мене вразив її подарунок на мій 60-річний ювілей — стара сумка з обдертими ручками. Я плакала над нею весь вечір. Я не витримала і спитала у Надії: — Хіба я заслужила на такий подарунок? — Цей подарунок тебе ще й не вартий. Ти ж не послухала мене, коли я просила поїхати на заробітки. Отже, тепер я не бачу сенсу витрачати гроші на тебе, — холодно відповіла дочка. Ці її слова зламали мене морально. Я зовсім не так її виховувала. Як же вона виросла такою черствою та егоїстичною?