Ми з чоловіком протягом 10 років безрезультатно намагалися зачати дитину. Коли ми зовсім зневірилися, я запропонувала взяти дитину з дитячого будинkу. Чоловікові не дуже подобалася ця ідея, але іншого виходу не було, він погодився. Ми дуже довго ходили по відповідним закладам. Всі діти були чудові, всі потребували любові і турботи. Але моєму чоловікові було дуже складно догодити.
Зрештою, ми зійшлися на Івані, який сподобався моєму чоловікові. Хлопчику було п’ять років. Він був ввічливий, ласкавий, довірливий, відкритий до взаємодії. Коли він з’явився в нашому домі, у нас з ним відразу виник контакт. У мене виникли до нього материнські почуття. З ним не виникало проблем, він був дуже слухняним хлопчиком. Мій чоловік дуже старався полюбити його, проводив з ним час, гуляв, але з часом я помітила, що все це він робить через силу. За підсумком через півроку він поставив переді мною ультиматум:
або ми повертаємо дитину в дитячий будиноk, або він йде. Вибір був зовсім непростим. Як можна вибирати між дитиною і коханим чоловіком? І тут чоловік, зрозумівши, що сама я на це не наважуся, відвів хлопчика назад в дитячий будиноk. Коли я це виявила, то сказилася. Тут я і зрозуміла, що шляхи наші розійшлися. Я відразу ж вирушила в дитячий будиноk, повернула хлопчика. Іван часто запитує, куди подівся батько. Що вже поробиш: нам тепер доведеться жити удвох.