Я живу в будинkу, який ще мій дід збудував. Тут пройшло все моє дитинство, юність, тут пройшло моє сімейне життя. Багато теплих і добрих спогадів пов’язано у мене з цим місцем, але відколи не стало мого улюбленого чоловіка, будинок якось спорожнів. Крім цього він дуже старий, тут майже півстоліття не було нормального ремонту, жити тут старій, самотній жінці непросто.
У мене є син та донька. Обидва вже дорослі, створили свої сім’ї та живуть у місті. Я сама не помітила, як згодом почала мріяти про те, щоб вони забрали мене до себе. У мене був сусід, практично мій ровесник, коли діти за ним приїхали, я трохи позаздрила. Нещодавно зателефонувала дочка, сказала, що в неї для мене сюрприз. Вона привела мене до сучасної квартири з гарним ремонтом.
Я була в захваті. -Ми її купили, – гордо повідомила дочка. -А де буде моя кімната? – Натхненно запитала я. Дочка відвела погляд. -Так я тебе запросила, щоб ти за нас пораділа. Немає жодної твоєї кімнати. Тобі буде добре у своєму домі. Мені було дуже прикро. Коли я поверталася до свого старого будинkу, на очах у мене стояли сльози. Таке відчуття, що дітям до мене зовсім ніякого діла нема. Б оляче і дуже прикро.