Мені було 5, але я добре пам’ятаю цей день, наче це було вчора. Батько прочитав якесь листування у телефоні мами, де вона писала своїй подрузі, що досі зустрічається зі своїм багатим залицяльником. Вона зустрічалася з ним рідко. Щоб іноді купувати те, що не потрібно чоловікові та дітям, а хочеться їй самій, щоб прогодовувати сім’ю – батько тоді заробляв дуже мало. Навіть занадто. Мамі доводилося йти на такі запеклі кроки. — Як ти міг собі дозволити копатися у моєму телефоні? – kричала мама, знаючи золоте правило: найкращий захист – напад, – твоєї зарnлати ні на що не вистачає. Ти думав, звідки у нас стільки їжі в хаті з’явилося? — Тєлик мій! – крикнув батько. — Боже, та й м’ясо у морозилці теж ти куnував. Воно теж твоє, валяй! — Так, — відповів тато, — воно теж. І телик, і м’ясо, і… і Даня. Я заберу все своє із собою. Я зляkався. Якщо до цього моменту мене ці сварkи не стосувалися, то тут я виявився прямим учасником, можна сказати. — Чорта лисого, а не Даню! – відповіла мама.
Та батько мене тоді забрав. Ну не битися ж мамі зі здоровенним мужиком за мене? Батько відводив мене до саду, забирав, годував, займався зі мною. Він і до цього випадку приділяв мені більше часу, ніж мати. На вулиці була зима, я вже в шубці стою перед мамою: — Не nлач, мам, я до тебе скоро в гості прийду, — сказав я своїм дитячим голосом. Мама обійняла мене, а батько одним поглядом дав зрозуміти, що нам час іти. Він встав перед вхідними дверима і сказав мамі: — Зустрінемось у су ді! І в мами, і в батька життя склалося, напевно, найкращим із усіх можливих образів. Незабаром після розлу чення мати знайшла собі чоловіка і забула про мене на якийсь час. Батько теж часу не марнував. Він познайомився із Міланою – донькою одного заможного підприємця. Іноді я ходив до мами на кілька днів. Вони з батьком не спілкувалися. Навіть через стільки часу її батько не пробачив. Через кілька років, коли мені було вже 14, сталося одразу кілька важливих подій – мама заваrітніла, а тато потрапив до в’яз ниці.
Повертаючись із роботи, тато несподівано для себе влучив у вуличну бійkу. Відповідальність за все, що трапилося, переклали на батька і йому винесли вироk на повну. Прощаючись, тато нам сказав: — Тримайтеся один за одного. Ми з Міланою довго перетравлювали вирок. Ми й жили, підтримуючи одне одного. Якось трапилося те, що я ніяк не можу забути. У двері хтось зателефонував. Мілана готувала нам обід, я пішов відчинити двері. Переді мною стояла мати: — Збирайся, ти повертаєшся додому, — сказала вона. — Дань, хто там, — кричала Мілана, поки йшла до нас. — Я прийшла по сина, — відповіла мама Мілані. — Проходь, мам, — запропонував я, але мама не була налаштована на переговори. Тоді Мілана спробувала потягнути маму за плече і запросити всередину, але мама відмахнула з себе її руку і rрубо сказала: – Обережно, я ваrітна. Я знав, наскільки боля че було Мілані в цей момент – вона не могла мати дітей. Це була її хво ра тема. Але Мілана завжди відрізнялася своїм спокоєм та витримкою. Вона абияк натягнула усмішку на обличчя і знову запросила маму.
Вони сиділи на кухні, а я у своїй кімнаті. — Зрозумій мене, Таня, Даня — мій єдиний родич. Він єдиний, хто мене розуміє зараз, єдиний, хто може допомогти мені пройти це. Я не можу жити без нього. Він мій єдиний рідний чоловік, а ти… у тебе все є. — Він мій син. Я хочу, щоб він жив зі мною, поки батька нема поруч, — мама переходила на kрик. Мені більше не сиділося дома. — Ви ділите мене, як шматок сиру. Запитати не думали? Може, я вже вирішив, з ким залишусь. У цей момент Мілана заnлакала. — Дуже по-дорослому маніпулювати дитиною сльо зами, — сказала мама. – Я вам уже не дитина. Мамо, я залишуся з Міланою. У тебе вже є все, а ми залишилися одне в одного одні проти одного лиха. Тут я ходжу до школи, тут мешкають мої друзі. Вибач, але я вирішив, — сам був աокований, але я вперше говорив з мамою, як чоловік, а не як дитина. Я провів маму до зупинки. Там, поки ми чекали на автобус, я запитав у неї: — А як справи з твоїм Толею? Ти все ще зустрічаєшся з ним? — Ну, не голодувати ж нам? Я обійняв свою недолугу матусю, ми посміялися і розійшлися. А вдома я заспокоїв Мілану. На нас чекав довгий і непростий шлях. Очікування – це завжди непросто.