Мій син зі своєю дружиною 7 років тому купили земельну ділянку. Рік стояла вона, заросла високим бур’яном. За рік діти поставили паркан, залили фундамент і знову зупинилися, все грошей коштує. За всі ці роки вони ледь побудували перший поверх будинку. Не хочуть вони маленький будиночок, щоб відразу заїхати, а хочуть хороми, тому для першого поверху вони продали свою двокімнатну квартиру, поміняли на кімнату в гуртожитку, там і живуть, причому, разом з онукою, в тісноті. Коли сім’я сина приходить до мене в гості, всі розмови тільки про будівництво: як вони бачать в майбутньому, як воду і газ будуть прокладати до будинку, з чого буде дах, і як потрібно утеплювати будинок, щоб економити тепло. Мої проблеми абсолютно нікого не цікавлять ніколи: якщо я заговорю на тему свого не дуже поганого здоров’я, то тема швидко змінюється на розмови про будівництво та будинку.
Я завжди, чесно кажучи, розуміла, до чого хилить мій син з невісткою: вони хочуть умовити мене продати мою двокімнатну квартиру, щоб добудувати собі великий будинок. Мовляв, потім всі разом заживемо. Коли-небудь, в наступному житті, адже у них ніколи не вистачає грошей, щоб побудувати те, що насправді вони хочуть. Я вголос озвучила їх думки, кажу: «Ну що, хочете, щоб я продала свою квартиру? ». Вони погодилися зі мною і стали навперебій розповідати, як буде добре в новому будинку жити. Дивлюся на невістку, думаю — ось, хитра яка людина, вона ж мене терпіти не може, неправду каже на кожному кроці, а тут вона прямо така мила та привітна зі мною. Але з іншого боку мені шкода сина і внучку, адже вони живуть постійно в тому тісному гуртожитку, там навіть умов нормальних зовсім немає. Кредит їм чомусь не дають на будівництво, тільки під дуже великі відсотки, не можуть же вони впроголодь жити, адже зараз на життя теж чималі гроші потрібні. Стала замислюватися я над тим, щоб допомогти своїм дітям.
