Життя прихильно обдарувало мене трьома квартирами: одна стала нашим з чоловіком затишним притулком, другу ми віддали сину, щоб він міг створити свій будинок, а третю я здала орендарю, який виявився чудовим мешканцем. Одного ранку, коли я насолоджувалася чашкою чаю, пролунав телефонний дзвінок. Моя сестра з села повідомила, що її син вступив до університету і йому потрібне місце для життя в місті. “Ти ж не відмовиш своєму племіннику?
Він так старався і заслуговує на хороше майбутнє!” — з надією промовила вона. Моє серце стислося. Я розуміла її прохання, але думка про виселення надійного орендаря була мені вкрай неприємна. “Я спробую знайти рішення”, – обіцяла я, не знаючи тоді, як сильно пошкодую про свої слова. Як би там не було, після довгих роздумів я вирішила запропонувати племіннику квартиру за половину вартості оренди, сподіваючись на його відповідальність та повагу до сімейної власності.
Через кілька місяців мої очікування зруйнувалися. Квартира, яку я передала з такою турботою, перетворилася на місце вечірок та недбалості. Сусіди стали скаржитися на шум та безладдя. Навіть за мого візиту там панував хаос: стіни були забруднені, меблі пошкоджені, а спокій і порядок безповоротно втрачені. Мені довелося зіткнутися з важким вибором: захистити сімейне майно чи зберегти мир у сім’ї? Син моєї сестри явно не оцінив мого жесту доброї волі, і я зрозуміла, що навіть родинні зв’язки не гарантують відповідальність та повагу до чужої праці.