Сергій знайшов дружину лежачою на підлозі в кухні. Борщ на плиті вже практично википів. Ще трохи і почалася б пожежа. Він знав, що дружина давно і невиліковно хво ра. Але не очікував ось такого, раптового її відходу. Адже дружина ніколи не сkаржилася. А він так сильно її любив. Сергій замкнувся в собі. Єдиний, хто ще змушував його тримати себе в руках, це був їх трирічний син. Галина вже давно намагалася роздобути Сергія собі в чоловіки. Ще коли була жива його дружина. Вона носила на полі, де працював чоловік, свою випічку. Пригощала його. Всіма правдами і неправдами прагнула подружитися з його синочком. В принципі ні Сергій, ні його син Галині не були потрібні.
Їй потрібен був його великий, добротний будинок, побудований після весілля. Вона хотіла стати господинею цього будинку. Не минуло й півроку, як Галина домоглася свого – захомутала-таки мужика. Тепер перед нею стояла інша мета-позбутися від пасинка. Він не вписувався в її плани і дратував жінку. Мачуха стала зну щатися над дитиною, годувала через раз. Наговорювала на сина батькові, мовляв, після матері з’явилися nроблеми в nсихіці. Але Сергій не слухав її. Він з ранку до пізнього вечора працював у полі. А незабаром взагалі присів на склянку. Він не зміг змиритися з відходом дружини, спився і незабаром пішов до коханої.
Через місяць Галина позбулася і пасинка. Вона відвела його до монастиря, що знаходиться неподалік, і залишила хлопчика біля його стін. На питання сусідів: «Де хлопчик?», відповідала, що того забрала далека рідня. Галина, ставши повноправною господинею в будинку, стала приймати в гості чоловіків. Вела розгульний спосіб життя. Вдарилася у всі тяжкі. Одного разу до будинку під’їхали на джипі троє чоловіків. — Жити з тобою не хочу, але ось будинок твій мені потрібен. — Ти про що? — запитала Галя. — Пиши дарчу, якщо хочеш дожити до ранку. Після того як документи були оформлені, її відвезли з села. Більше її ніхто не бачив. Вірно говориться: «Віділлються вовку овечі слізки».