Рівно о дев’ятій ранку у квартирі Олега пролунав дверний дзвінок. Крохтячи, Олег вибрався з ліжка, позіхнув і неспішною ходою попрямував до дверей. Після напруженого тижня він сподівався проледарювати всі вихідні. Суворість його професії не перетворила Олега на циніка: він дорожив життям і з особливою повагою ставився до жінок. Проходячи повз дзеркало, він скуйовдив своє розпатлане волосся і помацав щетину на підборідді. “Час летить непомітно, – розмірковував він, – на кого я перетворився”. Відчинивши двері, він зустрів брюнетку середніх років, одягнену в сірий костюм і капелюх з вуаллю. Вона оцінювально подивилася на нього. -Саме так, як я собі і уявляла, – зауважила вона.
-Навіть твої зморшки тобі йдуть. Застигнутий зненацька, Олег, заїкаючись, пробурмотів: -Хто ти? Чого ти хочеш? -Я тут на прохання своєї покійної дочки, – пояснила вона, і її очі наповнились сльозами. – Ти пам’ятаєш її, чи не так? Олег примружився, намагаючись згадати. – Море, – сказала вона. – Ти спитав у неї, як пройти до бібліотеки, потім ви вдвох розділили морозиво та вино у кафе на березі. Очі Олега розширились. – Ах, так, – зніяковіло пробурмотів він. -Ви провели ніч у готелі. Моя дочка з ніжністю згадувала ту ніч. Тепер вона пішла з життя, але залишила мені секрет про тебе. Олег підняв брову: -Який секрет? Жінка завагалася, потім випалила:
-Ти батько її дитини. Приголомшений, Олег заперечив: -Це неможливо! І як вона дізналася мою адресу? -Материнське серце все знає. -Як звуть мою дочку? – спитав він після хвилинного мовчання. -Оксана. – Оксана Олегівна, – прошепотів Олег, але жінка виглядала спантеличеною. – Так. Стоп! Ви не Віктор Гончаренко? – Ні! – Олег із полегшенням розсміявся. Усвідомивши свою помилку, жінка поспішно пішла, а Олег крикнув їй услід: -Будь обережна на сходах! Він зачинив двері, відчуваючи полегшення від того, що схожа зустріч десятирічної давності не перевернула його життя з ніг на голову.
