Діма завжди вважав себе звичайним хлопцем зі звичайного класу. Однак одна подія з його підліткових років кардинально змінила його погляд на світ. У їхньому класі вчився Грицько, худорлявий хлопчик із трохи пошарпаними речами та вічно згаслими очима. Гриша був легкою здобиччю для тих, хто любив пожартувати чи висміяти когось. “Гриша, ти знову в цій рваній кофті прийшов?” – сміялися однокласники. Діма, хоч і не брав участі в глузуваннях, але й не заступався за Грицю. Він думав, що така частка слабаків. Одного разу, під час перерви, хтось із учнів витяг з портфеля Грицька всі підручники і розкидав їх коридором.
Гриша, намагаючись зібрати свої речі, ледве стримував сльози. Діма, стоячи на відстані, спостерігав за цією сценою, відчуваючи невиразне занепокоєння. Наступного дня Грицько не прийшов до школи. Тиждень минув, а його все не було. Клас почав перешіптуватися. Вчителі щось тихо обговорювали між собою. Зрештою класному керівнику довелося пояснити ситуацію. “Гриша у лікарні,” – сказала вчителька, – “У нього серйозне захворювання, про яке багато хто з нас не знали.” Діма остовпів. Раптом йому стало соромно за те, що він ніколи не намагався зрозуміти Грицю, не намагався захистити його. Через місяць Гриші не стало. Це стало найсильнішим ударом для всього класу. Ті, хто знущався з нього, почали уникати погляду одне одного.
Діма ж провів довгий час, розмірковуючи про те, як проста байдужість може змінити долю людини. Через багато років, коли Діма став дорослим, він усе ще згадував Грицю. Цей випадок навчив його дивитися глибше, розуміти і приймати людей такими, якими вони є. “Ти знаєш, сину, у мене був однокласник Гриша…” – почав Діма розповідь своїй дитині, – “Я ніколи не забуду його. І пам’ятай, ми ніколи не знаємо, що діється всередині людини. Будь добрішим.” Саме завдяки цьому уроку з дитинства Діма став справжньою людиною з великим серцем.
