Ми з батьком були поглинені настільними іграми, коли моя мати, що готувала вечерю, зомліла та впала з жахливим шумом. Коли ми забігли на кухню, вона лежала на підлозі. В сказі мій батько викликав швидку допомогу і наших сусідів, щоб вони наглядали за мною. Збитий з пантелику, я не міг зрозуміти, що відбувається навколо мене. Останнім часом мама була не такою енергійною, як завжди, віддаючи перевагу іграм тихим заняттям,
таким як читання мені казок. Вона стала слабкою, часто плакала та відвідувала лікарів. Того вечора, коли мій батько помчав з нею до лікарні, я залишився вдома, дивлячись у вікно і побоюючись гіршого. Мій батько повернувся один, засмучений, бурмочучи щось про діагноз і про те, що моя мати ні на кого не реагує. Протягом двох місяців вона залишалася в лікарні,
і її відвідував тільки мій батько, поки він нарешті не сказав, що я можу приєднатися до нього. Лікарняна палата здавалася зловісною. Але коли я взяв маму за руку, благаючи її набратися сил і прокинутися – вона поворухнула пальцями. Навіть лікарі були вражені і не могли повірити своїм очам. Через 3 місяці мати повернулася додому, її життєві сили поступово відновилися. Тепер вона знову грає і сміється зі мною, як і раніше.
