Одного разу безсонною ніччю, коли вже збиралося світати, Марія вийшла надвір і затримала погляд на своїх садових грядках, що ще не охололи від сирості ранку. Серед інею вона помітила проліски, що пробиваються крізь грунт, що відразу ж викликало у неї водоспад сліз. Вони нагадали їй про її єдиного сина, який колись із любов’ю дарував їй ці квіти. Її син, Михайло, пішов з життя, захищаючи батьківщину.
Рухомий патріотизмом, він пішов добровольцем, і його прощальні слова звучали так: “Мамо, я не зможу жити спокійно”. Одного разу Марія таки отримала найтрагічнішу звістку у своєму житті . У результаті вона, її невістка і маленький онук Назар оплакували Михайла, який втратив життя в 40 років. Але життя вимагало стійкості. Назару, якому було лише 16 років, була потрібна підтримка. Марія переїхала до Італії, невпинно працювала, щоб фінансово допомогти своїй сім’ї, сприяла здобуттю Назаром медичної освіти та будівництву будинку.
Після початку чергових жахливих подій, і, незважаючи на прохання невістки залишатися в безпеці в Італії, Марія повернулася додому. Наплив новин про втрати та руйнування будив спогади про Михайла та його вчинок. Одного ранку Назар підійшов до неї з важким серцем і сказав слова, які були дуже схожими на слова його батька: “Бабусю, я не зможу жити спокійно, якщо залишуся вдома…” Марія благословила Назара, довіривши йому священну боротьбу, вірячи у його благополучне повернення та перемогу для всіх.
