Я завжди мріяв мати власне житло, але у 30 років я все ще жив із батьками. Я збирав кілька років і ось нарешті зміг купити простору трикімнатну квартиру. Я планував переїхати та одружитися, щоб у моєї родини було все необхідне. Якось я повернувся додому і виявив, що ключі від моєї квартири зникли. Я спитав у мами, де вони, і вона спокійно відповіла: – Я віддала їх Олегу. Їм нема де жити, і в них троє дітей. Вони можуть пожити у вашій квартирі деякий час. Я був здивований і почав сперечатися з мамою.
Я не міг повірити, що вона віддала ключі від моєї квартири, навіть не спитавши мене. Ну, а мама що? Вона обра зилася і перестала спілкуватися зі мною. Отже, я зателефонував до свого брата Олега з максимально бо йовим настроєм. — Слухай, брате, я, звичайно, все розумію, але так справи не підуть. Ти маєш тиждень, щоб переїхати до батьків і повернути мені ключі від мого будинку. Я вважав несправедливим, що моя сім’я хотіла вирішити свої проблеми за мій рахунок, навіть не питаючи моєї думки.
Олег усе зрозумів і погодився з’їхати, а я нарешті переїхав до себе, до свого дому! Ви навіть не уявляєте, який я був щасливий! Було важко не розмовляти з мамою якийсь час, але я знав, що все зробив правильно. Ну, а як я міг по-іншому вчинити? Я пишався собою за те, що багато працював і збирав гроші, щоб забезпечити себе та свою майбутню родину. Я зміг зробити все самотужки і зміг уже частково досягти своєї мрії без допомоги рідних.