Мені вже за сорок п’ять. У ро злученні вже п’ятнадцять років. Поодинці підняла дітей, відправила навчатися до столичного університету. З моменту розл учення всі мої помисли були спрямовані на благополуччя дітей, і про жодних чоловіків мови не було і бути не могло, так сильно я розчарувалася в чоловіках проживши з колишнім. Але півроку тому… — Дівчино, дівчино, Ви паспорт впустили! – мене схопили за руку, коли я прийшла на ринок за покупками. — Як ви смієте хапати мене за руку? — Пробач мені, красуне, але я кричав, кричав, а Ви не чули, — сказав чорнявий, з сивиною чоловік і простяг мені паспорт.
Я відразу змінила гнів на милість. — Вибачте будь ласка! Ви за мною бігли, а я вам нагрубіла. — Нічого, нічого красуня. Я сам винний. Треба було голосніше кричати, – усміхнувся він. — Стривай! І він відразу поклав у пакет різних фруктів. — Тримай! Подарунок. Від усієї душі! Так ми познайомились із Аликом. Наступного разу я прийшла на цей ринок за два тижні. Як виявилося, Алік на мене чекав щодня. На цей раз він випросив у мене телефон. Ми з ним почали зустрічатись. Він розповів, що має сім’ю, четверо дітей і він раз на три місяці їздить їх відвідати.
Мені чомусь тоді прийшло в голову, що він ро злучений, або вді вець. Тому пропустила ці слова повз вуха. Алік зміг своїми галантними залицяннями розтопити моє змерзле серце. Перед його черговою поїздкою до сім’ї він запропонував мені вийти за нього заміж. Другою дружиною! Я була в ауті. Виявляється, його дружина жива-здорова, чого й мені бажає. Про мене вона давно в курсі, і схвалює мій шлюб зі своїм чоловіком. І ось уже два тижні мене мучать сумніви. Я не можу відмовитись від нього, але й не хочу ділити Аліка ні з ким іншим. Я вже доросла дама, але ось закохалася в мешканця гір як дівчисько. Не хочу його втрачати! І як мені бути?
