Я вже як 10 років живу сама у своєму будинку. Чоловіка не стало, а дітям, сину та доньці, не до мене. У них уже є свої сім’ї. Пенсія у мене маленька. Її не вистачає ані на продукти, ані на ліки, ані на комуналки. Я й подумати колись не могла, що опинюся в такому паршивому стані після виходу на пенсію. Спочатку я пустила в хід усі свої заощадження, щоб не залишитись без світла чи гарячої води. Однак грошей у мене було не так багато, тож уже через рік після виходу на пенсію я почала не жити, а буквально виживати. Я вже й не пам’ятаю, коли я їла щось, окрім гречки з чорним хлібом.
Справа в тому, що мої діти чудово знають, яка у мене пенсія і які щомісячні витрати. Але користь від того, що вони знають? Я навіть переступила якось через гордість і попросила своїх дітей порівну платити за мої ліки, але дочка каже, що їй самій потрібна допомога, а син, мовляв, навіщо ці ліки, ти чудово зможеш жити і без них. Найприкріше це те, що мої діти 2 рази на рік відпочивають зі своїми сім’ями закордоном, купують дітям щоразу нові гаджети останніх поколінь, а мені кажуть, що вони самі не мають грошей. Ось ми з сестрою, коли вийшли заміж і пішли з батьківського дому, все одно
щомісяця висилали гроші батькам, а часто й платили їхні комуналку. Нас так виховали. Ніхто нас про це не просив. Ми самі хотіли допомогти своїм старим, адже вони ж у нас усю свою молодість вклали… А зараз мої діти роблять зі мною так… я навіть не знаю… Нещодавно попросила дочку забрати мене до себе на якийсь час. У них великий будинок, місце знайшлося б. А я могла б здати свою квартиру в оренду і накопичити грошей на майбутнє. Дочка почала кричати на мене, мовляв, я думаю тільки про себе, а про її родину та їхній комфорт і не замислююся. Ну, як я заслужила такого ставлення до себе? Як?