Мого сина звуть Саша — він наш подарунок на Різдво. Ще 10 років тому чоловік пішов в магазин за новорічними прикрасами, але повернувся не один, а з малятком.Я здивувалася, запитала, в чому ж справа, а він відповів, що трохи пізніше все пояснить. Дав мені потримати малюка, а сам з речами пішов на кухню. Ми з ним залишилися наодинці: я вперше тримала чарівного новонародженого. Він так солодко спав, що просто не передати словами. Через мить прийшов чоловік.
Він знервовано розповів, що, по приходу додому, помітив коляску, яка стояла на вулиці. Він подивився всередину — і там виявилася дитина. Думаючи, може зараз вийде з під’їзду матуся, але почекав 10 хвилин. Він не знав, як бути, адже було холодно і темно. Ми з чоловіком не знали, що робити. Раптом подзвонили в двері. Зайшли батьки чоловіка і остовпіли від побаченого. Ми пояснили, що за ситуація. Вони порадили звернутися в міліцію.
Раптом ми з чоловіком подивилися один на одного і вирішили залишити чадо собі. Мені було 35, чоловікові 40. У нас було все необхідне: і робота, і будинок, і дача, але ось я не могла народжувати. Колись лікар довго намагався заспокоїти мене: я годинами ревіла, як ненормальна. Він порадив усиновити когось, тим самим зробити добро і для себе, і для дитини.
Я розуміла, що він має рацію, просто я боялася не полюбити, а потім і зовсім мучитися через це. Довго я міркувала, але роботи було настільки багато, що я навіть забула про дітей. І ось через роки Бог відправив мені сина.
Ми почали відчувати себе батьками: чоловік почав ремонт у дитячій, а я поралася, купувала все необхідне для нього. Він ріс здоровим, щасливим, ми все його дуже любили. Я навіть не відчувала різницю: він став для мене рідним. А через деякий час ми дали притулок дівчинці Каті, якій було 3 роки. Її батьки померли в автокатастрофі. Тепер мені зрозуміло, чому ми жили стільки років без дитячого сміху!