Поліцейська машина зупинилася поруч із старенькою хатою. З неї вийшли дві жінки у формі. Вони пройшлися вздовж паркану, а потім вирішили пройти до будинку через величезний город, який, швидше, нагадував зарослий ліс. -Третій раз приїжджаю, а тут знову замкнено. А мама дівчинки дзвонить і каже, що у малечі висока температура. -Може, поїхали вже? У цей момент із сусіднього будинку виглядала жінка. -Мати поїхала, а Аня та Ліза вдома. -Як це вдома? Вони ж зовсім малі. -Поїхала, кажу. Одна. Приїжджає раз на 3 дні автобусом, провідати. Жінки зазирнули у вікна хатинки. Будинок, здавалося, був покинутий уже кілька років. Але їм вдалося розглянути старенький диван. На ньому практично без одягу лежали дітки.
Водій машини, теж у формі, побачивши цю картину, вибив ногою двері, і всі вони разом увійшли всередину. Від запаху ледь не знепритомніли. Маленькі дівчатка, які були схожі одна на одну, як близнюки, дивилися на них величезними очима. Поруч із диваном стояла миска з якоюсь кашею. Було зрозуміло, що діти їли з неї руками. Жінки зрозуміли, що дітей треба терміново вести до лікарні. Ось тільки була одна проблема – а в чому їх везти? Пошарили по хаті, знайшли кілька пелюшок, закутали дітей та поїхали. Діти пролежали в лікарні 4 дні, коли раптом з’явилася їхня мама
– Рита. -А що це ви раніше не приходили? -Зайнята була. А тут ви за ними добре стежите. Коли Риті повідомили, що її швидше за все можуть позбавити батьківських прав, вона сама написала відмовні на дітей. Органи опіки змогли зв’язатися з мамою Рити, але вона категорично відмовилася забирати дітей, пославшись на слабке здоров’я та маленьку квартиру. У результаті малюків відправили до дитячого будинку. Не минуло й тижня, як їх усиновила чудова пара, яка вже кілька років не могла мати дітей.
