Цей рік я почала з думки, що маю поділитися з родиною радістю — я скоро стану мамою. Я уявляла, як мої близькі потішаться за мене, але все сталося інакше.У мами троє дітей: я, старша сестра Віра та брат Олег. Вони вже давно мають свої сім’ї, дітей, і вони цілком щасливі. Одна тільки я, у свої 40 років, досі одна. Протягом життя мені траплялися чоловіки, які не бачили у мені свою супутницю життя, вони просто використали мене. Хтось жив за мій рахунок, інші брали гроші та зникали, були й ті, хто зраджував. Я вже змирилася з думкою, що моє призначення залишатися самотньою. Мені було важко приїжджати на сімейні свята, хоч я люблю свою сім’ю.
Брат з сестрою та мама завжди підтримували один одного, у них були свої сім’ї, а я відчувала себе зайвою. Мені було боляче бачити, як всі довкола щасливі, а я одна. – Доню, ти обов’язково знайдеш своє щастя, – часто казала мені мама, втішаючи мене. І ось цієї зими я поїхала на медичний семінар до Києва. Я працюю хірургом, і це був добрий професійний досвід. Саме там я зустріла Кирила, який організовував захід. Ми швидко порозумілися, і щодня проводили час разом — як на семінарі, так і після нього. Я навіть не помітила, як закохалася. Здавалося, що в моєму віці таке вже неможливо, тим більше Кирило був молодший за мене — йому лише 30 років.
Після закінчення семінару ми продовжували спілкуватися, він кілька разів приїжджав до мене. Але раптом зник, і я не розуміла, що трапилося. Виявилося, він має сім’ю. Це стало для мене великим ударом, я довго не могла прийти до тями. Але робота допомогла відволіктися. За місяць я дізналася, що вагітна. І ця новина ощасливила мене. У мене не було дітей, і я давно мріяла стати матір’ю. Здоров’я у мене в порядку, власне житло та заощадження теж. Я була впевнена, що зможу виростити дитину одна. Коли я приїхала до мами на Великдень, і вся сім’я зібралася за столом, я з радістю повідомила всіх, що чекаю на дитину. Але замість поздоровлень у кімнаті повисла тиша. Мама першою порушила мовчання: – Ти впевнена, що хочеш народжувати? Я була вражена таким питанням. – Звісно, певна, мамо. Я доросла жінка, у мене все гаразд, я впораюся. – А де батько дитини? – Батька немає.
Будемо тільки я та малюк. Моя сім’я нічого не знала про мій роман з Кирилом, тому новина стала для них несподіванкою. Незабаром усі розійшлися, а потім один за одним почали відмовляти мене народжувати. – Яке народжувати? Тобі 40 років. Чим ти взагалі думаєш? – Дитині буде соромно за тебе через п’ять років. Ти вже стара. Хто захоче на тобі одружитися? — У тебе вже все не так, як потрібне для вагітності. Як ти взагалі збираєшся виносити дитину? Мене шокувала реакція моїх рідних. Чому вони не хочуть, щоб я була щасливою? Але я не збираюся питати дозволу у когось на те, що робити зі своїм життям. У свої 40 я сама розберуся. Тепер я готуюся до народження дитини: стежу за здоров’ям, купую все необхідне і з нетерпінням чекаю на зустріч з малюком. Кирило про мою вагітність не знає, та й йому це не потрібне. Я впевнена, що мої близькі ще пошкодують про свою реакцію, коли побачать мою дитину. Як ви вважаєте, хто має рацію: я чи моя сім’я?