Стас із Антоніною вирішили перебратися жити у село. Їхній двадцятирічний син, Богдан, з радістю підтримав ініціативу батьків. У сільраді найближчого села їм вказали на руїни. — Нічійна земля. Беріть та забудовуйтесь. І розпочалося будівництво. Батьку із сином допомагали двоє найнятих робітників. Через три роки відзначали новосілля. Односельці вітали із новосіллям. Та тільки «у сім’ї не без виродку». Знайшлася підла душонка, що позаздрила новоселам. — А хто сказав, що це земля нічия? Я в архівах покопалася, є у землі хазяїн. Вона Франчукам належить! — сказала Галина, робітниця сільради. Прикро їй стало, що вона перед Богданом і так, і хвостом крутить.
А той її ігнорує. От і вирішила зіпсувати людям свято. — Я їхню адресу відшукала, і листа написала. Тож чекайте на справжніх господарів цієї землі, — зловтішилася Галина… Взимку, повертаючись із лісництва, де працював єгерем, Богдан побачив біля хвіртки дівчину з валізою. – Ви до нас? Проходьте, будь ласка, – сказав він, і підхопив речі дівчини. — Проходьте до столу, дівчино. Якими долями до нас? — Запитала Антоніна, зустрічаючи гостю. – Я Інна Франчук. — Зрозуміло, — похмурнів Стас. — Ти чай пий. Корисно з холоду. Потім долю будинку вирішуватимемо. — Та що тут вирішувати?
Я приїхала дарчу на землю на вас написати. Щоби все у вас було за законом. А то якийсь «доброзичливий» мені три сторінки моїх прав написав. Мовляв, я зможу у вас дім забрати. А мені таке не потрібне. Я вам фотографії привезла, щоб ви бачили, яким був дім мого прадіда. Вона полізла до валізи, а Богдан мало не очима її їв. «Закохався», посміхнулася Антоніна. — Ось дивіться. Не знаючи оригіналу, ви практично відновили будинок один в один. Ніби прадід вашою роботою керував, – усміхнулася Інна. І справді, старий будинок на фотографіях і новий були дуже схожі один на одного. Минуло п’ять років. У хаті лунає тупіт босих ніг дітей Богдана та Інни. Стас з Антоніною мліють від щастя. І будинок є, і онуки. Все, про що вони мріяли…