Марія Йосипівна давно жила одна. Батьків не стало, і вона залишилася жити в їхньому будинку на березі річки, в мальовничому західноукраїнському селі. Працювала Марія в колгоспі змолоду. Освіти не отримала, була дояркою. Заміж теж не вийшла — не було після женихів в ті часи багато. Батьків не стало один за одним за два роки, Марія Йосипівна дуже сумувала за ним. Довго звикала до самотнього життя, все не могла готувати на себе одну. Зварить борщу каструлю, поїсть, та й несе сусідів пригощати … В молитвах Марія Йосипівна просила собі добрих людей по життю, завжди мріяла про сім’ю, але не збулося. Була у неї двоюрідна сестра по батькові, під Києвом жила в маленькому містечку. Ось тільки бачилися вони дуже рідко. До свят отримувала Марія Йосипівна від сестри листівки, рідше — листи. Раділа до сліз. Писала відповідь корявим почерком, старанно виводячи букви. Руки від фізичної роботи були грубими, неслухняними, немов дерев’яними. Але ось одного разу прислали в їх колгосп дівчину-практикантку педагогічного училища в дитячий сад. Поселили Інну на квартиру до Марії Йосипівни. Голова колгоспу обіцяв дівчині сусідню порожню хату відремонтувати і дати, якщо вона залишиться працювати. А поки Марія Йосипівна раділа, що буде їй веселіше жити. Таку красуню Бог послав. Жінка підбадьорилася, відвела Інні найзатишнішу і світлу кімнату.
Дівчина планувала попрацювати на практиці, придивитися, як і що. Потім їй треба було захистити диплом, іспити і початок трудового життя. — Поспішати ж мені все одно нікуди, — говорила Інна Марії Йосипівні. — Нема в мене нікого. Кімнатка є у мене в райцентрі, але я ж там одна буду … — Ось і я тут одна. Ні рідні, нікого. Не квапся, Інночка, посидиш у нас. Люди тут хороші, роботи багато. Хоч в дитсадку, хоч в клубі, хоч на фермі або льонозаводі. Подумай, раптом сподобається. А жити можеш у мене скільки хочеш, я рада буду. Бачу, що характер у тебе поступливий, добра ти. Інна посміхалася і йшла на роботу. А Марія Йосипівна пекла пироги або млинці, чекаючи свою квартирантку. Так пройшов місяць. Одного разу прийшов лист від двоюрідної сестри. Вона писала, що не стало її чоловіка і хоче приїхати до Марії Йосипівни на тиждень, щоб відволіктися, а заодно побачитися. Марія Йосипівна дякувала Богові у ікон, журилася про сестру і в той же час раділа майбутній зустрічі — не бачилися кілька років. Коли через тиждень до будинку під’їхала машина, Марія Йосипівна вийшла зустрічати свою сестру, поспішаючи і охаючи. Обидві жінки обнялися і заплакали. З машини вийшов молодий чоловік і теж підійшов до Йосипівні. — Ти ж, напевно, Ванечка? Це ти? Такий дорослий, не впізнати. Останній раз я тебе бачила ще хлопчиськом…
Оля, який же він тепер чоловік став! Марія Йосипівна обняла сина сестри. Тепер уже жінки посміхалися крізь сльози, дивлячись на Іванка — хлопця спортивної статури, високого і русявого. -Вилитий батько, — витираючи сльози сказала Марія Йосипівна, обіймаючи Івана. — Як час летить! Так що ж ми стоїмо, давайте речі і пішли в будинок. Гості, підхопивши валізу і сумки, пішли до дому, де на ганку стояла Інна. Вона привіталася і взяла сумку з рук Ольги Петрівни. В кімнаті вже був накритий стіл. Інна познайомилися з Іванком. А сестри не могли надивитися один на одного, наговоритися. — погостювати ви у мене довше, — вмовляла сестру Марія Йосипівна. — Сто років не бачилися. У нас так добре. У ліс походимо разом, на річку. — Я то погостювати, спасибі. Так ось Іванка умовити не можу, у нього все справи в місті якісь … — Та ні, особливих справ, взагалі то немає, — почервонів Іван, — залишуся, звичайно, якщо не буду заважати і всім місця вистачить. — У мене всім місця вистачить. Он будинок який. На веранді тебе оселю окремо. Там — краса. Марія Йосипівна помолодшала за останні дні. Вона раніше вставала, намагаючись пригостити рідних смачним сніданком, наспівувала потихеньку біля печі, говорили з Ольгою Петрівною про своє життя, про життя в місті. Іванко допомагав тітці по господарству як міг. Він полагодив хвіртку і паркан, покрив новим шифером сарай. Але щовечора хлопець з нетерпінням чекав з роботи Інну. Він закохався. З першого погляду.
Інна відчувала це, але не могла повірити, що такий красень приділяє їй знаки уваги. Вона спочатку списувала це на його вихованість, ввічливість і просто тому, що вони виявилися волею долі в цьому будинку — під крилом у Марії Йосипівни. Сестри проводили майже весь час разом, ходили в ліс, працювали на городі, ходили в гості до сусідів, згадували батьків. А Інна з Іванком ходили вечорами на річку, рибалили, купалися, гуляли по лугах. Минуло кілька днів. Івану потрібно було повертатися в місто, його відпустка закінчувався. Його мати вмовила залишитися до кінця літа. А Іван повинен був за неї повернутися. Інні було сумно. Вона не могла уявити собі, що з Іванком, таким веселим, дотепним, уважним, вони ось так розлучаться. Іван теж був серйозним. Він не посміхався, як раніше, здавалося, був задумливий, навіть неуважний. Його провели до зупинки автобуса. Інна подала йому свою руку на прощання і кивнувши, не дивлячись у очі, відвернулася. Дівчина не хотіла, щоб Іванко бачив її відчай. Ваня затримав її руку в своїй і пообіцяв, що вони обов’язково ще побачаться. Пройшов місяць. Ваня написав Інні два ніжних листи, згадуючи їх знайомство і прогулянки. Писав, що багато працює, втомлюється, а ще затіяв ремонт, поки матері немає вдома. Інна відповідала йому в листах, що сумує за їх веселим проведенням часу, що в селі її радує тільки робота і тепла компанія Йосипівни та його матері.
Іванко обіцяв приїхати за матір’ю і залишитися на кілька днів, які він заробив, працюючи по суботах. Інна чекала Івана, але в призначений термін він не приїхав, пославшись на те, що його терміново відправили у відрядження замість одного співробітника. Інна засмутилася так, що не могла це приховати від Йосипівни та Ольги Петрівни. -Влюбилась, напевно, дівка, — шепотілися жінки, сидячи на ганку ввечері. — А він? Він же? Сам не свій їхав, — підтверджувала мати Івана. — Щось з цього буде? Ольга Петрівна поїхала на автобусі до станції, обіцяючи писати всі новини, обнявши на прощання і Марію Йосипівну, і Інну. Залишившись самі, Марія Йосипівна і Інна засумували. Інна вже не знала, що й думати про їх з Іванком відносинах. Вона картала себе за наївність і довірливість. Раптом хлопець просто хотів розважитися і весело провів час в селі, а вона закохалася? Він же нічого не обіцяв, просто гуляли разом, жили під одним дахом — і все … А вона вже розмріялася. Фантазерка. Марія Йосипівна, бачачи, як дівчина стоїть біля вікна в очікуванні пошти, підходила і обіймала її, гладячи по голові. — Краще не чекай нічого. Я ось все життя прочекав. Молилася про сім’ю і щастя. А не вийшло. І нічого. Ось живу і радію. Радію людям. Тобі. Сестрі, хоч і їздить раз на кілька років … Ех, що вже там. Все буде гаразд. Може, це і не твоя доля. Інна кивала, дякувала Марії Йосипівні, і вони сідали пити чай.
Незабаром до них завітав голова колгоспу. — Ну, що, молоді кадри? Залишаєтеся у нас хоч на рік-два попрацювати? Мені ж треба знати. Я тоді хату сусідню скажу щоб відремонтували. Піч до зими перебрати, дров привезти. Так як? Інна згідно кивнула. Вона не могла і уявити собі, що поїде звідси назавжди. І справа пішла. З кожним днем дівчина ставала все радісніше. Вона з’їздила в місто, склала іспити і захистила диплом. А потім повернулася і влаштувалася на постійну роботу. Після повернення на неї чекали Ваніно листи. У них він писав, що відрядження скоро закінчується, і він має намір приїхати з матір’ю знову до тітки в гості. Писав, що нудьгує. І більше ні слова … Ремонт в будинку для Інни добігав кінця. Вона з радістю наводила порядок: розвішувала нові штори, стелила скатертини, прибирала. Марія Йосипівна принесла їй килимки та постільна. — Тепер ми з тобою найближчі сусідки, — раділа жінка. — Хоч відпускати мені тебе і не хочеться зовсім. Вони наводили порядок на кухні, коли раптом побачили у вікно, яке виходило на ганок Івана. — Є хто вдома? У Йосипівни-нікого. А тут? Інна вибігла на ганок. Коли Марія Йосипівна вийшла слідом за нею, то молоді вже кружляли в обнімку у дворі.
Марія Йосипівна полегшено зітхнула. На ганку її будинку сиділа з сумками Ольга Петрівна. — Адже і мене привіз. Не хотіла їхати. Будинок після ремонту, стільки прибирання! — відразу заговорила вона, як тільки обнялась з сестрою. — Набридли ми тобі вже, мабуть. — Бачу, бачу, навіщо ви тепер завітали, — шепнула їй на вухо Марія Йосипівна. — Та ще й не подзвонили, коли приїдете. — Так це все він. Хотів так — сюрприз. — засміялася Ольга Петрівна. — Ось такі у нас справи. Розумієш? Жінки, підморгнувши один одному пішли в будинок, а Інна і Ваня сіли на сходинки ганку, не розтуляючи рук. Обидва були зворушені зустріччю. У них не залишилося сумніву в своїх почуттях. Вони сиділи поруч, пліч-о-пліч і боялися порушити мовчання. У будинок їх не кликали. На них чекали на кухні річні сестри, розливаючи чай, посміхаючись і кажучи тихо, наче щоб не порушити то таїнство, яке зараз відбувалося на ганку їх рідного дому … А Іванко з Інною цілувалися. Вони розуміли вже, що не розлучаться більше, що люблять, що щастя, яке вони знайшли тут, потрібно тримати міцно, не випускаючи з рук, притискаючи його до самого серця, щоб було ось так тепло і радісно, як зараз на ганку цього будинку — завжди …
