У нас була бабуся настільки жадібна, але всі до цього звикли. Якщо приходили до неї в гості, то вона одразу ж ховала всі вазочки з цукерками чи печивом. А чай для нас наливала дуже рідкий, що краще вже просту воду попити. Ми постійно приносили з собою для бабусі частування, думали, що вона їх на стіл поставить, але ні, вона ховала всі солодощі. Це було дуже погано, тому на великі свята в неї ніхто не збирався. А коли вона до нас у гості приходила, то наприкінці вечора просила їй із собою загорнути шматочок торта чи шашлик, чи навіть ковбасу із сиром. Ми всі їй давали, але всі чудово знали, що бабуся не має проблем із грошима.
Просто вона дуже скупа. Вона нікому не давала грошей у борг, і її було дуже важко переконати. З віком ці якості глибоко вп’ялися в неї. Їй було 83, коли вона почала відчувати, що залишилося їй небагато. Тоді вона наказала всім, що після її відходу ніхто не смів тіло обмивати. Незабаром бабусі не стало. Всі ми пам’ятали про її наказ і останнє бажання, але це було якось не по-людськи. Все ж такий був обряд, не ми його придумали, треба таке дотримуватись. Навіть священик сказав… Тим більше ніхто зараз точно сказати не може, чи все було добре з головою у бабусі останніми днями. Вирішили провести обмивання.
А коли зняли одяг, то всі здивувалися. Бабуся вся була обв’язана грошима. Та не простими, а купюри були великі, там ціла пачка грошей на ній була. Тобто за все життя вони нікому й копійки не дала, навіть якщо комусь із дітей потрібні були гроші на операцію, все одно не дала. Вона хотіла все це з собою в могилу забрати замість того, щоб перед тим, як піти, дітям і онукам допомогти. Ніхто з нас так і не наважився взяти ці гроші. Якщо бабуся так вирішила, що не дістануться нам її гроші, то нехай буде так. Ми навіть не доторкнулися до них.