Свекруха, Катерина Іванівна, сиділа навпроти мого чоловіка Ігоря і дивилася на нього з докірливим виразом обличчя. – А хто ще допомагатиме матері, якщо не ти, синку? – Сказала вона з натиском. Я мовчки стояла біля плити, намагаючись не втручатися, хоч усередині все кипіло. Ця розмова повторювалася вже не раз. Скільки разів я чула: «Ти ж син, ти зобов’язаний!». Ігор важко зітхнув, опустив плечі, але цього разу він нарешті наважився відповісти. – Мамо, ми вже це обговорювали. У нас троє дітей. Ти знаєш, які зараз ціни: школа, секції, їжа… Ми стараємось, але не можемо допомагати в тому обсязі, який ти просиш. Катерина Іванівна стиснула губи. – Чому Віталік допомагає мені щомісяця, як отче наш, а від тебе доводиться вимолювати підтримку? – Ображено запитала вона. Ігор замовк на мить, обмірковуючи відповідь. – Віталік? Мамо, він живе в Америці. Його зарплата обчислюється тисячами доларів. Він майже не з’являється тут, та й сам казав, що не хоче брати участь у сімейних питаннях. – Але ж ти мій син, Ігорю, – її голос став м’якшим, майже солодким. – На тебе я також розраховую.
Advertisements
– Мамо, давайте будемо чесними, – не витримала я. – Ви ще у такому віці, коли можна працювати. Ось ваша сусідка, тітка Галя, старша за вас, а знаходить сили і працює, ще й своїм дітям допомагає. Катерина Іванівна підняла брови. – Яка ще тітка Галя? У мене здоров’я вже не те… – А нам, думаєте, легко? – Ігор не приховував роздратування. – Ви знаєте, як ми живемо. Кредити, діти… Вам здається, що я не намагаюся? Свекруха нічого не відповіла. На мить мені здалося, що вона задумалася, може, нарешті зрозуміла. Але ж ні. Вона лише зітхнула, схопила сумку і вийшла з квартири, голосно грюкнувши дверима. У квартирі зависла тиша. Я сіла за стіл, обхопивши голову руками. – Ігорю, це стає нестерпно. Її вічні натяки, образи… – Я знаю, – він сів навпроти і потер обличчя руками. – Вона просто не розуміє. Думає, що я їй щось винен. – Це несправедливо! Ми допомагаємо, коли можемо. Але вона вимагає, наче це наш обов’язок. Ігор похитав головою.
– Мені соромно перед нею, але я більше не можу витримувати цього постійного пресингу. Вона порівнює нас з Віталіком і завжди вважає нас гіршими. – Так і є. Вона навіть не розуміє, що ми живемо інакше. Віталік в Америці, має зовсім інше життя. А ми тут, з трьома дітьми… Тієї ночі я довго не могла заснути. Свекруха так і не подзвонила. Мені навіть здалося, що цього разу вона справді образилася. Але хіба ми не маємо права на своє життя? Наступного дня вона знову прийшла. На цей раз тихо, без звинувачень. Сіла на диван і подивилася на мене тяжким поглядом. – Олю, я багато думала. Може, я вчора була надто різкою, але… – Ні, Катерино Іванівно, – перебила я. – Ви були несправедливі. Ми не відмовляємо вам у допомозі, але ми не можемо віддавати більше, ніж маємо. – Але ж я мати! – Її голос став різким. – Ви не розумієте, як мені. – А ми – батьки. І насамперед маємо дбати про наших дітей, – твердо сказав Ігор. – Хіба я не важливіша? – з докором спитала свекруха. Я ледве стримала роздратування. – Ви важливі, але ваші очікування руйнують наші стосунки. Свекруха нічого не відповіла. Вона не розуміла. Або не хотіла зрозуміти. І ось зараз я сиджу і думаю: як вчинити, якщо близька людина не сприймає слова «ні»? Як пояснити, що допомога не означає самопожертву? Що ви зробили б на моєму місці?