Я ніколи не подумала б, що таке зі мною станеться. Історія, як у кіно. Мені зрадили дві найближчі мої людини. Ви подумаєте, чоловік та близька подруга, але ні, ще rірше. Чоловік та рідна дочка. Я була заміжня двічі. Першим моїм чоловіком був Роман. Спочатку у нас все було добре, але згодом ми зрозуміли, що чужі один одному. На той час доньці було вже 4. Ми не стали жити разом лише через те, що «що скажуть люди?» і бути нещасними, залишаючись разом заради доньки, тож прийняли вірне рішення розлу читися. Він із донькою допомагав. Зараз ми друзі, знайома з його дружиною, ми дружимо. Другим моїм чоловіком став Володимир. Доньці було 12, коли ми побралися. Вони одразу порозумілися. Чоловік дарував їй дорогі подарунки, незважаючи на те, що я була проти так балувати доньку, а донька незабаром почала називати його Вовчиком.
Advertizement
Він казав, що так почувається її батьком, адже він те саме зробив би для своєї дочки. Я тільки раділа цьому. Минули роки, донька виросла, з дівчинки перетворилася на фігуристу красуню. Вона мінялася на очах. Я почала помічати, що наші з нею стосунки стають все гіршими і гіршими. А ось із чоловіком вона не лаялася. Вони мали чудові відносини. Також я помітила якісь зміни в її тілі, які були наслідком того, що вона почала спілкуватися з хлопцями. Вона мені нічого не говорила, і я не стала ла яти її, адже що зроблено, те зроблено. Але розмова на цю тему в нас із нею була. А толку? Хто слухає мам? Світлана закінчила технікум, влаштувалася на роботу, а наші з нею стосунки так і не налагодилися. І ось одного разу я застала її з чоловіком.
Забула вдома документи по роботі, повернулася за ними. Машина чоловіка стояла у дворі. Подумала, що він теж щось забув. Зайшовши до квартири, я почула дивні звуки. Я очікувала побачити нашу сусідку чи колегу чоловіка, але не рідну дочку. Після цього все пам’ятаю дуже неясно. Лише пам’ятаю, що я взяла віник і вдерлася до кімнати. Потім опинилася на роботі. А ввечері, коли повернулася додому, не було ні чоловіка, ні дочки, ні їхніх речей. Пройшло багато часу, але про них не було звісток. З Володимиром я змогла зв’язатися, шукала доньку, а ось Світлану так і не знайшли. І ось за чотири роки я отримала від неї листа. Пише, що заміжня, у неї дитина, живе в Європі, просить у мене пробачення і запрошує мене в гості. Біль, звичайно, вщух згодом, але пробачити їх я так і не змогла.