Я рано вийшла заміж, одразу після університету. Любов закрутила голову. Все було чудово. Мені так здавалося. Я нарօдила двох дітей у шлюбі, від коханої людини. Чоловік мене завжди любив, шанував. Він казав, що мені не треба працювати, всі обов’язки він бере на себе; я не заперечувала, чоловік завжди правий. Та й мені ніколи було працювати. Я після університету одразу заваrітніла. Виходити на роботу не було змоги. Потім друга ваriтність. Діти малі, за ними потрібен нагляд. Залишати їх на няню та йти працювати самій було недоцільно.
Жили ми у квартирі у родича чоловіка. Він тоді виїхав за кордон по роботі, але мусив незабаром повернутися. Весь цей час, поки ми жили в цій квартирі, збирали на свою. Але нещодавно хазяїн квартири сказав, що повертається. Ми з чоловіком вирішили, що на накопичені за пару років гроші доглянемо собі добрий варіант. Я була така щаслива: нарешті у нас буде свій будинок. Але раптом мій чоловік завив: -Ти, моя люба, готуйся, шлюбний контракт будемо підписувати.
Ти в новій квартирі ні на що не маєш претендувати. -Не зрозуміла? -В сенсі не зрозуміла? Я весь час один працював, заробляв на квартиру. Ти ж сиділа вдома. -Я сиділа вдома з нашими дітьми, вела побут. -Та за такий побут, який ти нам забезпечувала, якби ти не моєю дружиною була, а домробітницею, я б тебе давно звільнив. Я спочатку думала, що він жартує. Але ж немає, ніяких жартів. Він справді звернувся до юриста і хоче скласти цей контракт. Ось так прожила з чоловіком 10 років, а він мені ніж у спину.