Ще на початку січня, я з дочкою домовилася, що вони приїдуть до мене на Святвечір і залишаться на Різдво. В цей час, як ніколи, не хочеться залишатись однією, а хочеться відчути сімейне тепло. Мені 68 років, дочці моїй 45, у неї двоє дітей, онукам моїм 23 та 15 років, вже зовсім дорослі. Дітей своїх я дуже люблю і завжди дуже чекаю. Ірина, моя дочка, спочатку пообіцяла, що вони обов’язково приїдуть, але шостого числа, ближче до обіду, вона мені зателефонувала і повідомила, що у них плани змінилися і вони не приїдуть. Сказати, що я засмутилася, це нічого не сказати! Я ж готувалася, стіл накрила, чекала на гостей!
І для кого зараз це все? Весь вечір я проплакала, а з ранку мені зателефонувала родичка, почала мене вітати із заручинами внучки. Я нічого не зрозуміла, питаю, які заручини? А вона мені каже, мовляв, як ти – рідна бабуся, і не знаєш, що твоя дочка приймає на Різдво майбутніх сватів? Вони прийшли знайомитися і домовлятися про весілля. Я одразу зателефонувала дочці, питаю, що таке? А вона мені підтвердила слова родички, так, Христинка, старша моя онучка, заміж виходить. Наречений зробив їй пропозицію, а на Різдво прийдуть його батьки. Запитую дочку, а чому мене не покликали? А вона мені каже – а Ви тут до чого? Ми – батьки, а Ви – бабуся! Та й Христина не хоче, щоб ще хтось був на сватанні. Мені після цих слів так гірко стало, що я навіть прилягла. Це я зайва?
Я задля них усіх 17 років на заробітках в Італії була. Приїхала лише два роки тому, за станом здоров’я. Усі зароблені гроші їм надсилала. Доньці квартиру купила, а потім і старшій онучці! Весь цей час я їх постачала і грошима, і продуктами, і житлом, а тепер, коли євро у мене скінчилося, я стала непотрібною?! Не здивуюсь, якщо мене і на весілля не покличуть! Дочка мені потім зателефонувала, каже, мамо, заспокойтеся, не перебільшуйте, це було лише знайомство, і весілля поки ніякого не будемо робити, почекаємо до перемоги. А я ніяк не можу заспокоїтися, плачу вже який день. Невже я не заслужила, щоби мене дочка в гості покликала?