Коли Микола загульбанив і не з’явився на вокзал, а він з родиною мав їхати на відпочинок, для Люди це стало останньою краплею і вона подала на розлучення. Спочатку у Люди, як у ініціаторки розлучення, виникло приємне відчуття свободи. Добре ж як! Ніхто вночі по будинку не ходить, з друзями на кухні не гульбанить, дверцями холодильника не гримає, не вмикає посеред ночі світло. Проте, пройшов майже рік, і гіркота самотності накрила Люду з головою. Приємне відчуття перемоги над Миколою розтануло, і Люда задумалася про можливість створити нову пару. Звичайно ж, вона була не зовсім самотня. У Люди був син, улюблена робота та дві подруги, перевірені часом. Але, хіба, окрім обов’язків, не хочеться ще бути коханою? Захищеною? Люді всього сорок один, і вона сумувала від самотності з кожним днем все більше! Чим дужче вона зміцнювалася в думці знайти собі чоловіка, тим виразніше розуміла, наскільки це непросто втілити у життя. Ось задумаєш собі купити блакитний плащик певного фасону, і починаєш шукати. Продаються жовті, бежеві, бузкові. І блакитний, начебто, є! Тільки фасон не той… Так і з пошуками чоловіків.
Хороші, домашні чоловіки і не дивилися у бік Люди. Їм і з дружинами було добре, а гульвіси і дармоїди її не цікавили. Краще вже одній. Від безвиході Люда звернулася до старшого брата Бориса, мовляв, чи немає в нього когось на прикметі. Тільки щоб не гульбанив. Борис обнадіяв Люду, що знає такого чоловіка. І звати його Василь. -Людочко, можеш на мене покластися! – сказав Борис. – Василь може й не має яскравої чоловічої краси, зате людина він хороша. Запам’ятай, брат тобі поганого не порадить! І ось стояла Люда і розглядала цього Василя. Брат поганого не порадить?! Ага… А він взагалі чув про красу? Василь їй зовсім не подобався. Витягнуте обличчя, великі вуха. Високий, нескладний. І при цьому, не гульвіса, бездітний і одразу видно, за виразом обличчя, що людина він хороша. Люда перше вирішила, що з таким ніколи в житті не матиме справ. А потім згадала, що це вічна проблема добрих, але не симпатичних мужиків. Жінкам же ж давай поганих красенів, на кшталт її Миколки! І… З поваги до брата вона все ж таки вирішила спробувати. Скільки випадків було, коли жінка когось упустила, недооцінила, а потім жалкувала!
-Стерпиться – злюбиться, – подумала Люда. Перша побачення пройшло трохи ніяково. Поговорили вони чемно і Василь тихенько собі пішов. Минув тиждень і Василь зник. Люда подумала, що мабуть зганьбилась, сказала щось не те і не шукала більше з ним зустрічей. Перед Борисом було соромно. Та й добре, що так сталося, – думала вона. Це вона йому не підходить. Нема чого хорошу людину ображати. Насправді Люда не розуміла, чи хоче бачити Василя, чи ні. Щось у ньому було. Душевність якась і справжнє чоловіче начало. Такий не образить, навіть подумки і пробачить жінці всі слабкості. Він вихований… І Василь таки прийшов. Прийшов з тортом і з квітами. Сказав, що несподівано відправили його у відрядження. Тому й не було його. Так і почали вони по троху зустрічатися. Сина Люда поки що приховувала. Не хотіла, щоб вони бачились. Це були для неї дві різні реальності, Олег і Василь. Одного разу Василь зголосився допомогти Люді донести додому сумки. Зустрілися вони біля магазину. -Як все потягнемо? – спитала Люда, дивлячись на шість пакетів, які стояли на кахлі. -Та я на машині. Он вона стоїть, – показав Василь довгим пальцем на стоянку. -Маєш машину? Не знала, – здивувалася вона. У той момент, коли вони завантажували все в багажник, з магазину раптом вийшов Миколка, вже явно веселий. -Ого! Нічого собі! – почав він. – Знайшла собі мужичка, чи що!
Микола був на пів голови нижчий від Василя, але був налаштований рішуче. Він оглянув суперника з ніг до голови і цокнув язиком. -Оце ти собі відкопала! А я із сином спілкуватися хочу! – сказав Микола й ступив уперед, явно нариваючись на сварку. -Колишній? – тихо запитав Василь. -Так… Іди, Миколо, а то я зараз викличу кого треба, – сказала Люда. -Ой, боюся-боюся! Ти де собі такого викопала? – продовжував він. Люді стало соромно перед Василем. -Миколо, вгамуйся. Ми розлучені і тебе це хвилювати не повинно. -Ну, я пішов! Теж мені, вказувати буде, – сказав Микола і вирушив додому злегка похитуючись. Василь ледве стримувався, але не хотів нічого робити перед Людмилою. А її всю аж трясло. Вони приїхали додому й почали розбирати сумки. -Засмутилась? – запитав Василь. -Так, – кивнула Люда. -Любиш його досі? -Ні. Занадто багато він зробив за наш шлюб поганого, ще досі відшкодовую втрати… -Зрозумів. Вибач, що спитав. Визначитися хочу, що далі? Точно його не любиш? -Точно. Василеві полегшало, і він заметушився. -Ти йди зараз, відпочивай, Людочко. А я приготую свою фірмову страву. Жарке! -Ти вмієш готувати жарке? – відкрила вона рота від здивування. -Так, а що? – теж здивувався такому питанню Василь. -Та нічого … Так просто… – сказала Люда і раптом заплакала На неї навалилася напруженість останнього тижня, зустріч із Миколкою, жіноча невлаштованість…
Василь не розумів, що відбувається. -Що з тобою? – заметушився Василь. -Просто… Просто… За останні роки… Ніхто для мене не готував жарке! Мама тільки! А цей Микола мені таке влаштовував, гульбанив і все зʼїдав, що я готувала… -Ти перехвилювалася, Людочко! Поспи! Тепер все буде добре. Я обіцяю. І вона йому повірила… Василь почав готувати. Він повернувся у кімнату, перевірив, чи Люда вкрита ковдрою. Він прикрив штори, щоб світло не заважало відпочивати Людочці. Вона розмірено дихала, як дитина, що наплакалася. Василь поставив рівненько її капці, немов вони кришталеві, і тихо підклав подушку… Раптом у дверях почувся скрегіт ключа. -Напевно, син, – подумав Василь.ʼ Але ні. То був Микола… Створюючи якнайменше шуму, Василь прикрив у кімнату, де спала Люді двері і пішов до входу. Як тільки Микола зробив крок у квартиру, він негайно був виставлений назад. Тепер уже впевненою рукою. -Спробуй тільки ще раз прийти! – сказав Василь і закрив двері. Він замкнув двері і продовжив готувати своє жарке. Через пів години з кімнати вийшла потягуючись сонна Людмила. -А хтось приходив? – запитала вона.
– Чи мені це наснилося? -Наснилося. Людо, скоро будемо їсти. Вона дивилася на нього і її очі сяяли ніжністю. Людмила вирішила познайомити сьогодні Василя з Олегом. І змінити замок… Ось він прийшов до неї. Її янгол-охоронець. Її опора. -Васильку, а ти симпатичний, – соромлячись, сказала вона. – Усміхаєшся гарно. І… пахнеш… -І ти, Людо. Одразу мені сподобалася. Тільки подумав, куди мені, негарному такому… Люда наблизила своє обличчя до нього і прошепотіла: -Олежик тільки через годину прийде… -Я зрозумів… – відповів він. …Вже через місяць вони не могли зрозуміти, як жили раніше, не знаючи один одного? Тепер вони тільки й робили, що наганяли втрачене за ці роки. Не могли наговоритись, наобніматися. Невдовзі вони розписалися. Найбільше новій родині радів брат Борис. Ще б пак! Не багатьом вдається сестру з другом одружити! Він потім часто говорив племіннику Олежику: -Ну от! Хоч у дванадцять років, а з’явився в тебе хороший батько. Ти його не підведи. І маму. Бачиш, яка вона щаслива? Й Олежик обіцяв, що не підведе…